Цього недільного дня, улюблені у Христі брати і сестри, Люблячий Спаситель пропонує нашій увазі притчу про господаря, котрий перед від’їздом до чужої країни вручив своїм рабам піклування про власне майно і дав кожному із них кількість талантів, яка би відповідали їхнім силовим можливостям (див. Мф. 25, 14-15). В цій оповідці останній вказаний момент є доволі важливим, оскільки він показує нам, що Господь ніколи не вимагає більше норми, не вимагає чогось понад нашу силу чи наші можливості, але все, що Він нам подає – це є в межах наших вмінь та здібностей, якими не слід нехтувати, а дієво їх застосовувати.

     Таланти, про які говориться сьогодні в Святому Євангелії, мали в давнину буквальне значення – це була грошова одиниця, яка виготовлялася із срібла. Втім, вказані таланти все ж є влучною алегорією, що означає значно важливіший аспект буття людини – вручені таланти є для нас тими духовними дарами, які Господь подає в нашому земному житті для їхнього подальшого примноження і застосування. Бог подарував людині все, що нас оточує і саме життя наше також є дарунком Творця, тому ці дари і мають бути застосовані для нашої користі та користі наших ближніх, але й не слід забувати про те, що найпершим плодом наших справ має бути Божа слава, як про це і говорить славний цар і пророк Давид, коли виголошує: «Не нам, Господи, не нам, але імені Твоєму дай славу: заради милості Твоєї і правди Твоєї» (Пс. 113, 9).

     Якщо людина дійсно працює задля слави Божої, тоді і її життя по-своєму преображається і наближає її до Подателя всіх благ. У Господа всього багато і Він не шкодує цього для людини, яка має найвищу честь у створеному Ним світі, тому що від початку отримала життя в прекрасному Едемі, а нині завжди має неймовірну можливість єднатися із Богом у Його Пречистих Тайнах. Таким і є ставлення Господа до людей, котрим постійно подаються різноманітні дари Божої благості, хоча іноді люди можуть цього не помічати і дуже гірко, коли це відбувається свідомим чином.

     І ось Христос звертається до нас, говорячи саме про Божі дари нам, людям. Але які дари має на увазі Спаситель, коли розповідає про вручені рабам таланти? Святитель Василій Великий пояснює це наступним чином: «Притча сказана про будь-який Божий дар, щоб кожен, яку би не удостоївся отримати благодать від Бога, примножував її, перетворюючи на благодіяння і на користь багатьох, тому що ніхто не позбавлений частки в Божій благодаті». Ми справді живемо під Божою благодаттю, що насичує наше життя у різних проявах, але найбільшою благодаттю, яку ми від Нього отримали, є Його Божественна любов – джерело всіх чеснот і будь-якої доброї справи.

     Якщо ми поглянемо на сьогоднішню притчу та тлумачення святого Василія із позиції любові, то перед нами постає справді важливий момент: господар на певний час покидає свої володіння і залишає рабам певну кількість власного скарбу – вірні служителі цінують цей прояв довіри і з любов’ю віддячують господарю сумлінною працею, а невірний служка свою лінь та байдужість виправдовує наклепами на господаря. Так само і з іншими Божими дарами: прийнявши їх від Господа, не слід відкладати їх в сторону, але ретельно працювати, щоби плоди їхнього примноження можна було представити перед очима Божими і, в той же час, дати можливість й нашим ближнім отримати від них користь.

     Ми всі з вами є християнами, а отже маємо усвідомлювати, що християнство – це синергія, тобто співпраця, Бога та людини. Втім, все в цьому світі підкоряється Божественній волі, крім свободи людини, яка сама повинна вирішувати і робити вибір щодо власного благочестя і творення добрих справ, щодо власної праці задля здобуття блаженних Обителей Царства Божого і входження до успадкування спасіння. Тому ті таланти, які нам дає Господь, є певною мірою індикатором подібної готовності, коли перед нами постає вибір, яким чином ми повинні застосувати даний нам Богом ресурс.

     Одним із таких ресурсів є життя людини. Всі ми народжуємось в цьому світі із подальшим переселенням до вічності, але починається вона саме тут. І саме тут вже необхідно взяти вручену кількість талантів і застосовувати їх! Християнин не просто має можливість, а навіть обов’язок, взяти свої таланти і посилено трудитися, щоб їхня кількість зростала і навколо такого працівника примножувалися добрі справи, розквітало благочестя і будувалася спасительна ліствиця до Небесного Царства. Будучи Божими вірними, великим злочином є нехтування дарунком Господнім, ігнорування його присутності в нашому житті і знищення в собі потенціалу до благочестя метастазами лінощів та інших гріховних нахилів, що відволікають людину від гідної праці для слави Божої.

     Всі ми – це працівники великого господарства нашого Творця, Котрий кожному з нас дав завдання, відповідно до наших сил та можливостей (див. Мф. 25, 15). Не поклав Господь на нас обов’язки, які були би для нас дріб’язковими, не обтяжив нас і важкими завданнями – Він дав тільки те, що дійсно нам під силу. В цьому полягає мудрість та любов нашого Господа, що Він не бажає нам великих тягарів, оскільки любить нас і цю любов ми споглядаємо щодня навколо себе. В свою ж чергу ми також повинні приносити Богові власну любов і бути Його сумлінними працівниками, оскільки, як зауважує святитель Димитрій Ростовський, «служитель Богу заради Царства Небесного перебуває ніби в чині найманця, працює як би за плату, щоб в нагороду отримати Царство Небесне». Дійсно, наша плата – це повноцінне і досконале Боже Царство, куди направляються всі ті, хто із чистим сумлінням примножував Божі дари і приносив їх до Престолу Його безмежної милості та у належний час почує жадане запрошення: «Увійди в радість господаря твого!» (Мф. 25, 21; 23).

     Сьогодні ми з вами, дорогі брати і сестри, оспівуємо та прославляємо Пречесний Хрест Господній – Треблаженне Древо, на Якому розіп’явся наш Спаситель, дарувавши людським душам Свій благословенний мир [пор. 5-й ірм., гл. 8]. Пошанування Хреста нашого Господа – це схилення нашого єства, думок та переживань перед величною Жертвою Христа, Котрий найпершим смирив Себе до землі для подальшого піднесення людини на висоту Неба. Втім, таке піднесення не відбувається випадково, оскільки навіть настільки блаженне переселення не здійснюється без участі самої людини, котра засвідчує своє бажання бути із Богом відповідними діями.

     Людина покликана до вічного життя у дивовижних променях любові свого Творця, але навіть Творець не в змозі примусити людину любити Себе, тому що вона створена вільною у своїх діях на вчинках. Наслідком людської свободи може бути як здобуття найвищих чеснот та примноження різноманітних добрих справ, так і жахливі падіння до затьмарених глибин гріховних спокус, вибратися із яких неможливо без допомоги Божої. Саме так Христос і прийшов до цього світу, аби всі ті, що перебувають у тіні смертній побачили велике світло і на них засяяло світло Господнє (пор. Іс. 9, 2; Мф. 4, 6) для ходіння маршрутами спасіння, яке приніс нам Спаситель.

     Упродовж всього нашого життя Пречесний Хрест має нагадувати нам про те, яка дорога ціна була заплачена за наше відкуплення від гріха (пор. 1Кор. 6, 20; 1Кор. 7, 23) і про подальше дароване нам спасіння. Для долучення до цього спасіння ми і докладаємо ті важливі зусилля, щоб увійти в його спадок, адже, як зазначає святитель Амвросій Медіоланський, «наша праця лише допомагає нам знову здобути те, що [вже було] подаровано». Можна сказати, що ці слова є констатацією трагедії нашого життя, оскільки своїми вчинками нерідко ми настільки віддаляємось від Бога і Його дарів, що їхнє повернення вимагає від нас неабиякої праці. Проте навіть і в такій праці ми завжди повинні споглядати в бік Голгофи, на якій височіє Хрест нашого Спасителя – знамено християнської перемоги і сили Божої для нас (пор. 1Кор. 1, 18).

     Сьогодні святий первоверховний апостол Павло наголошує на тому, що наша проповідь – це проповідь про Розіп’ятого Христа – Божу силу і Божу премудрість (див. 1Корю 1, 23-24). Вся ця сила і премудрість зосереджується на Господньому Хресті, яким Спаситель переміг владу смерті, посоромив диявола і знову ввів людину до благословенного Раю. Із Христа насміхалися, над Ним знущалися та всіляко намагалися принизити, але Він прийняв Хресну Смерть і дарував життя всім, хто перебував у гробах [пор. троп. Пасхи, гл. 5]. Після цього Хрест – це не ознака ганебної смерті, а символ найвеличнішого тріумфу. Щодо цього святитель Іоанн Златоуст говорить, що «Бог переміг тим, що, очевидно, не обіцяло перемоги», але ця перемога здійснилася, звершилося і спасіння наше, причасниками якого може стати кожна любляча Господа душа.

     Ми сповідуємо Божу силу і постійно можемо спостерігати її у своєму земному житті. В моменти житейських потрясінь чи негараздів ми завжди маємо змогу звернутися до цієї сили, попрохавши у Бога допомоги та підтримки і Він, Котрий був здійнятий на Хрест на Голгофському пагорбі, подасть Свою десницю допомоги, щоб ми могли понести і власний хрест кам’янистими дорогами земного життя. Господь ніколи не залишає людину наодинці, ніколи не відсторонюється від людини чи відмовляється від неї, проте сама людина, на превеликий жаль, досить часто опиняється самотньою та відстороненою від Бога тільки тому, що сама не бажає долучитися єднанню зі своїм Творцем.

Аналогічним чином ми є щоденними свідками і премудрості Божої, якою був створений наш світ (пор. Пс. 103, 24). Щодо цього святитель Афанасій Великий виголошує до Творця: «Дивовижно ж, що премудрість, якою Ти все створив, є Господь, бо Христос є Божою силою і Божою премудрістю». Саме цю дивовижність ми споглядаємо біля підніжжя Голгофи, піднімаючи свої очі на Живоносне Древо, на якому Христос був розп’ятий заради кожного з нас – Досконалий Бог смиренно постраждав за порушників послуху, Безгрішний Господь приніс Себе в Жертву за грішників. Споглядаючи на Христа, нам слід принести Йому щиру подяку, яка буде втілюватися через здобуття благочестя та життя, згідно з Божественним Євангелієм.

     Яким має бути таке життя? Звісно ж, воно має базуватися на заповідях Божих та уважності до слів Спасителя, Котрий неодноразово звертається до людства притчами про таємниці Царства Божого – Царства, куди кожен християнин має природно прагнути і застосовувати всі свої духовні можливості для його здобуття. Врата Божого Царства, які були відчинені Чесним Хрестом, очікують на вірні християнські душі, які свою любов до Бога засвідчили протягом свого земного життя, яке було освячене нестримним бажанням бути із Творцем в Його Обителях нетління, уникаючи всілякі спокусливі підступи, метою яких є відвернення людини від світла і запроторення її у кайдани пітьми.

     Живоносний Хрест став знаряддям нашого спасіння, яким пітьма була подолана, а людство знову отримало змогу увійти до радості Господа в Його вічному Царстві праведності та блаженства. Сьогодні ж ми особливим чином підносимо свої молитви та благання до Спасителя, оспівуючи Його милість та любов до людського роду. Нічого в цьому світі немає кращого за любов Господа, ніщо не може з нею порівнятися або бути схожою на неї, однак кожен із нас має можливість її відчути на собі. Це відчуття оселяється на теренах нашої душі, коли ми направляємо її у бік Господа та із вдячністю приходимо до Нього і, стоячи перед переможним знаменом Живоносного Хреста, усім своїм християнським єством виголошуємо Спасителю: «Хресту Твоєму поклоняємось, Владико і святе Воскресіння Твоє славимо!».

     Сьогодні, дорогі брати і сестри, ми урочисто зустрічаємо свято Різдва Пресвятої Богородиці, Котра явила світові Христа – нашого Господа і Спасителя. Сьогодні від праведних батьків народжується Пресвята Діва, Котра свого часу народить Безгрішного Бога; народжується Святая Святих, із Якої вийде Великий Первосвященник; народжується вища за всіх ангелів, які через відповідний період священної історії будуть сповіщати світові мир і благовоління (пор. Лк. 2, 14), коли Досконалий Бог народиться для спасіння грішної людини. Але ми радіємо і радість у нас доволі щира, оскільки покладається початок нової епохи буття людства, бо народжується Та, про Яку було обіцяно одразу після гріхопадіння наших прабатьків (пор. Бут. 3, 15).

     Преподобний Андрій, архієпископ Критський, щодо сьогоднішнього торжества говорить, що «це свято є для нас початком [всіх] свят … воно … служить дверима до благодаті та істини». І ми справді починаємо нове коло великих церковних святкувань, адже ще декілька днів тому ми згадували початок церковного новоліття, а тепер входимо дверима, за якими вже стоїмо поруч із яслами, в яких оповите Немовля, Котре в майбутньому буде сосудом смирення та чистоти, покірності і щирого послуху Богові та отримає за Свої чесноти гідність блаженства на всі роди (пор. Лк. 1, 48) і любов незліченної кількості віруючого народу, що носитиме на собі ім’я Її Божественного Сина.

     Нам добре відомо, що Син Божий став Сином Людським саме через Діву Богородицю, залишивши Її непорочною до Свого Різдва, під час нього і після його звершення. Але й прихід до цього світу Богородиці також ознаменований чудом, або ж як вказує в одній зі своїх святкових проповідей преподобний Іоанн Дамаскін: як Народження Спасителя є невимовним чудом, так і історія спасіння людства починається із чуда – чуда народження Немовляти від престарілих батьків. Втім, у Народженні Діви Марії важливим аспектом, що вартує уваги, є не тільки вік Її батьків, а й їхня особиста праведність перед Богом, Якого вони не зрадили і від Якого не відріклися, незважаючи на всі ті потрясіння, що вони переживали через дорікання та насмішки оточуючих.

     І ось цю праведність Своїх батьків і успадкувала Діва Марія і з часом значно примножила. Подібний факт життя Богородиці має надихати і нас до належної праці над своєю душею, працею над здобуттям та примноженням необхідних чеснот і найголовніше – нашої довіри Богові. Святі Яким та Анна дуже довгий час не мали щастя батьківства, проте мали честь гідного предстояння перед Господом, Котрий в належний час подарував їм жадане Немовля; а Пресвята Богородиця, будучи юною Дівою, також малу неабияку мудрість задля того, щоб довіритися Архангелу і послужити справі спасіння людства, до якого мав прийти Месія, про Пришестя Котрого Вона чудово знала (пор. Іс. 7, 14) завдяки Своєму щоденному вивченню Святого Письма і міркуваннями про нього.

     Такою постає перед нами Пресвята Діва – джерелом всіх чеснот, води якого запрошують втамувати гріховну спрагу кожної людини. Звісно, ми знаємо, що Богородиця мала природне народження і стала людиною, як і всі ми, але найголовніше, що відрізняє Її від іншої частини людства – Вона не мала того пристрасного нахилу до гріха, тому що солодкість перебування із Богом для Неї була значно важливішою за будь-які земні вподобання. Це також приклад для християн, які бажають прямувати до Бога стежиною вдосконалення, торуючи свій шлях через чагарники терену спокус, який належить знищувати благими справами та життям на засадах Слова Божого.

     Діва Богородиця – наша найперша Помічниця на шляху до Небесного Царства і Заступниця перед Своїм Божественним Сином за людський рід. У день Різдва Богоматері кожна віруюча людина по-особливому звертається до Неї із благаннями про допомогу в стійкості у вірі та благочесті, із молитвою про Її материнське заступництво та піклування, із подякою за всі благодіяння, які подав нам Христос у відповідь на Її прохання про нас. Всі ці благання, молитви та подяки мають ґрунтуватися на двох важливих чеснотах – вірі та любові, адже, згадуючи подію сьогоднішнього свята, ми прославляємо віру праведних Якима та Анни та поклоняємось Пречистій Діві, Котра є еталоном найщирішої та досконалої любові до Господа.

     Всі наші звертання до Богородиці – це сповідання Її великого служіння, Її участі в Тайні Боговтілення, Її безмежної вірності Господу. Втім, у преподобного Паїсія Святогорця ми можемо знайти і такі слова: «Що би людина не знайшла доброго сказати про Божу Матір, не зможе висловити Її величі. Богородиця Своїм послухом знову відчинила для нас рай, який закрив для нас непослух Єви». Але ми приходимо до Пресвятої Діви і оспівуємо Її, наскільки це є для нас можливим; ми прибігаємо до Її заступництва, тому що кращої допомоги не знаходимо; ми прославляємо Її послух Богові і прохаємо навчити й нас бути гідними служителями Небесного Отця, вірною Рабою Якого була Пречиста (пор. Лк. 1, 38).

     «Сьогодні, – говорить митрополит Сурозький Антоній, – народилася Та, Яка стане Мостом між Небом та землею; Та, Яка стане Дверима Втілення, Дверима, що відчиняються на Небо. Радітимемо сьогодні, тому що початок спасіння прийшов». Всі ми, улюблені у Христі брати і сестри, покликані до цієї прекрасної радості, покликані сповіщати її світові та зігрівати нею свої християнські душі. Сьогодні народилоя Немовля Марія, щоб у майбутньому стати Богородицею, народивши Того, Хто є для нас найголовнішою Істиною, єдиним вірним Шляхом і тим Життям (пор. Ін. 14, 6), у світлі Якого ми тільки й можемо споглядати нетлінне світло (пор. Пс. 35, 10), промені якого просвічують спасительну дорогу, що веде до Царства вічного блаженства, де Непорочна Діва разом зі своїми праведними родителями молить про нас Спасителя Христа.

     Цього недільного дня, улюблені у Христі брати і сестри, нашій увазі пропонується чергова притча, що оповідає нам про подібність Небесного Царства, задля якого ми повинні завжди бути готовими увійти до радості нашого Люблячого Бога (пор. Мф. 25, 21). Сьогодні Господь звертається до нас із оповідкою, завершення якої надзвичайно важливо розуміти кожному із християн, адже все наше життя є настільки швидкоплинним процесом існування, що подекуди може видатися нібито питання свого спасіння, духовного вдосконалення і наближення до Творця можна відкласти на потім, але це абсолютно не так! Все перелічене має бути постійною складовою наших земних днів, а нашим натхненням для постійного здобуття благочестя завжди мають бути слова Христові про те, що «покликаних багато, але обраних мало» (Мф. 22, 13).

     Життя у Христі – це надзвичайне благо цього світу, який був відкуплений на Голгофі Божественною Кров’ю; життя у Христі – це уважність щодо кожного слова нашого Спасителя, Котрий постійно відкриває людині шлях до втраченого колись Раю, що був повернутий довготерпеливими Стражданнями Господа. Коли ми зі щирою вдячністю ставимося до цих безумовних фактів, тоді вже на запрошення Бога взяти участь у Його величному бенкеті відповідаємо не відмовками чи виправданнями, а рішучими діями – діями, коли ми поспішаємо взяти участь у бенкеті, а не витрачати час на земні піклування.

     Так, живучи в цьому світі, перед нами постійно постають ті чи інші питання, що потребують вирішення, але ніколи не слід забувати про те, що найкраще вирішення будь-яких негараздів – це звернутися до Бога, а не уникати Його і тим більше – Його запрошення до Царства. І це стосується кожної людини та християнина зокрема, про що і говорить сьогоднішня притча про весільний бенкет царського сина. Святий Феофан Затворник звертає увагу на наступне: «Сенс притчі зрозумілий. Бенкет шлюбний – Царство Небесне; запрошення – проповідь Євангелія; ті, що відмовилися – це ті, які зовсім не увірували; не одягнений по шлюбному – той, хто увірував, але не жив по вірі». А після цього святитель додає: «До якого розряду хто з нас належить – сам усякий [і] розбери».

     Втім, для нас обидві категорії не можуть бути прийнятними, тому що до перших християни аж ніяк не можуть відноситися, а із другими не повинні мати жодної спільності у вчинках. Коли людина дійсно приймає до свого серця Господа, її душа не може не линути до Нього і вона починає виголошувати вустами і серцем разом із пророком Давидом: «Як олень прагне до джерела води, так душа моя прагне до Тебе, Боже» (Пс. 41, 2). І саме такими душами належить бути кожному із нас, а особливо ж в моменти, коли Небесний Отець кличе до Себе, тому що Господь не може кликати людину до чогось поганого, злого чи нечестивого, а виключно до всього, що несе світло та чистоту, до всього, що наповнене добром і благочестям.

     Від дня коли людина приймає благодать Святого Хрещення, вона стає учасником весільного бенкету – бенкету Святої Церкви, де поруч із нею перебувають різні люди. Однак, різність між нами – це свідчення універсальності Божественного запрошення до розділення вічної трапези, єднання у радості та чеснотах. Цар із притчі після відмови покликаних на святковий бенкет звелів запрошувати всіх – як добрих, так і злих, серед яких були і ті, що не мали належного одягу (див. Мф. 22, 8-11). Але для нас, християн, належить постійно піклуватися про душевну одежу, підтримувати її чистоту і прикрашати її справами, за якими Небесний Цар зможе упізнати в нас тих, хто прагне до світла поруч із Ним та Його Сином, всіляко винищуючи в собі навіть найменші рухи в бік пітьми (пор. Мф. 22, 13).

     Тому Господь сьогодні винятковим чином із одного боку застерігає нас від необережності у наших вчинках і до уважності в провадженні свого земного життя заради здобуття життя вічного, а із іншого – що дійсно багато є покликаних до Його Святої Церкви і навіть досить велика кількість перебуває в Ній зараз тут, на землі, проте, на жаль, духовна пасивність призводить до того, що численність земна значно зменшується на порозі вічності. Христос, прийшовши на землю, закликав людство до зміни життя, бо прийшло Небесне Царство (пор. Мф. 4, 17), яке слід шукати разом із його правдою (пор. Мф. 6, 33), яка довершується в тому, що навіть не людина, а Сам Безгрішний Господь бажає спасіння і пізнання істини грішній людині (пор. 1Тим. 2, 14).

     Однією із гарних духовних рекомендацій сьогодні для нас можуть стати слова преподобного Паїсія Святогорця, який говорить: «Бог добрий, Він хоче, щоб ми всі ми спаслися. Якби спасіння було лише для небагатьох, то навіщо було розпинатися Христові? Райські ворота не тісні, вони відкриті всім людям, що смиренно схиляються і не роздуті гордістю». Так, наш Бог добрий! І нині добрий Бог кличе всіх на бенкет Сина у Його Святій Церкві, щоб ми відповіли на запрошення смиренням та любов’ю, а не пасивністю чи гордістю. Добрий Бог приготував нам на Своєму бенкеті вічне спасіння і бездоганну любов, а нам залишається приготувати належний одяг із добрих справ, із виконання заповідей, із прагненням до досконалості та здобуття Небесного Царства, сподобитися якого, дорогі брати і сестри, бажаю всім нам.

     Дорогі брати і сестри! Все наше життя – це тривалий процес кропіткої праці на теренах Божого виноградника, яким на землі є Його Свята Церква. Під час цієї праці з нами можуть траплятися різноманітні ситуації, виникати спокуси та спіткати проблеми, але в жодному разі ми не повинні давати їм владу над собою, але вирішувати їх з Божою допомогою. І цьому має нас навчати також і приклад злих виноградарів, адже від початку своєї роботи їм була надана довіра від власника виноградника, але вони стали прихильниками негідних пристрастей, що привели їх до жахливих злодіянь та великих гріхів.

     Кожен із нас є аналогічним працівником церковного виноградника, на теренах якого ми покликані успадкувати спасіння через здобуття благочестивих навичок та гідного торування свого шляху у напрямку Небесного Царства. Кожен із нас по своїм силам та врученим від Господа талантам має застосовувати свої вміння для слави Господа, для духовної праці заради Нього і, що не менш важливо, заради вдосконалення своєї душі, на просторах якої слід постійно знищувати гріховні бур’яни, що заважають доброму насінню пробиватися до Сонця правди Христа. Таким чином, наші добрі та старанні труди в Божому винограднику слугують і нашій власній користі, адже чим більше людина прагне догодити Богові, тим більше вона очищує себе, щоб бути більш гідним Його працівником.

     Однією із таких важливих праць на ниві Господній для християнина має бути любов. Святий первоверховний апостол Павло сьогодні закликає нас до того, щоб все у нас було із любов’ю (1Кор. 16, 14), як і він, в свою чергу, свою любов звертав до інших християн (1Кор. 16, 23). Саме із цією величною чеснотою нам належить приступати до праці в Божому винограднику: нам належить любити Господа, оскільки Він виявив нам довіру працювати в ньому, надав можливість примножувати і створювати нове; але ми не можемо і без любові до ближніх, тому що Господній Виноградник, – Свята Церква, – це існування різних душ, єдність яких зумовлюється загальним єднанням у нашому Люблячому Господі.

     Ми, як відповідальні працівники, маємо зберігати та піклуватися про Виноградник, який нам вручив Господь і Володар життя нашого. Святитель Іоанн Златоуст зауважує: «Любов є корінням, джерелом і матір’ю всього доброго. Будь-яка добра справа є плодом любові». Звертаючись до цих слів святителя Іоанна, необхідно розуміти, що нам потрібно направляти свої сили для ретельнішого оброблення ґрунту духовної ниви і сіяти на ній таку любов, сумлінно стежачи за її збереженням, за недопущенням до неї пристрасних шкідників і всього того, що може їй зашкодити. І навіть ще до початку збору її плодів, ми вже починаємо насолоджуватися ароматом її цвітіння та, як бджоли, маємо збирати спасительний нектар, що насичує вірні душі до подальшого прагнення нелицемірного служіння Господарю Виноградника.

     Господар попередньо вже насадив виноградник та сам обгородив його огорожею, вже зробив в ньому точило та збудував башту (Мф. 21, 33), але тепер справа залишається саме за робітниками, яким надана повна свобода у їхніх діях. Свобода – це великий дар Господа людині, який слід застосовувати із розсудом та міркуванням. Як вільні особистості, ми скеровуємо життя так, як вважаємо для себе за потрібне і таким же чином вибудовуємо наші відносини із Богом та ближніми. Втім, завжди важливо пам’ятати про те, що наприкінці земного шляху неодмінно прийде момент переходу до вічності, наповнення якої повністю залежить від земного користування свободою.

     Добрі робітники свою свободу застосовують для плідної праці у Божому винограднику і у належний час отримують свій блаженний спочинок на лоні Господаря, Якому вони вірно служили, а Він приготував для них найкраще (пор. Євр. 11, 40). Проте робітники, що використали свою волю задля власної вигоди і зрощення зла, не зможуть увійти у вічну спадщину нескінченного життя, адже ще за життя земного не бажали бути вірними служителями Господаря, але рабами пристрастей, які врешті-решт і погубили їх, згідно із їхнім злом (пор. Мф. 21, 41). І перші, і другі мають свободу, але кожні використовують її на власний розсуд, в чому також є один із її проявів.

     Святитель Миколай Сербський говорить: «Свобода – це рабство … якщо вона не присвячена служінню Богу і ближнім, через що тільки й досягається особисте спасіння». Присвячення свободи Богові починається зі щирого виконання Його заповідей та велінь. У притчі, яку розповів сьогодні Спаситель, таке виконання полягало у належному догляді за виноградником та відповідній переробці його плодів, за збирання яких господар неодмінно дасть належну плату своїм працівникам. Коли ж ми присвячуємо свободу ближньому, тоді у нас є розуміння, що всі ми разом є однаковими служителями Господа, до Якого ми разом прямуємо і є всі рівними та цінними в Його очах. 

     Можна сказати, що сьогоднішні недільні читання закликають нас до гідного служіння Господу та сумлінної і чесної праці в Його Винограднику, нагадують нам про християнську любов та застерігають від невірного застосування власної свободи, що може привести до злих наслідків. Людині неприродньо жити без Бога, адже тільки в Ньому ми в змозі досягти досконалу любов, що надихає нас до служіння Творцю і ближнім. Але таке служіння неможливе за примусом, оскільки Сам Христос кличе нас до свободи, що здобувається через пізнання Істини (пор. Ін. 8, 32). Наша ж Істина – це і є Христос (пор. Ін. 14, 6), Котрий сьогодні звернувся до нас із черговою притчею, щоб, уважно дослухаючись до її сенсу, ми стали на крок ближчими на спасительному маршруті до Небесного Царства.

     «Богу все можливо» (Мф. 19, 26), – такими словами, улюблені у Христі брати і сестри, завершується сьогоднішнє Євангельське читання, яке оповідає нам про зустріч та розмову нашого Спасителя із заможним юнаком. Саме в такій короткій фразі ми можемо сповідувати Господню велич та могутність, адже тільки Йому під силу чинити все у сотвореному Ним світі, окрім впливу на вільний вибір людини. Втім, це жодним чином не обмежує Божу всемогутність, яка звертається до нас словами любові та спасіння, словами заклику до успадкування вічного життя та здобуття Небесного Царства.

     Святитель Григорій Богослов у своїх творах пише про те, що «людина робить як може, а Бог як хоче». Так, наші можливості не тотожні нашим бажанням, проте якщо наше бажання це життя із Творцем, то Сам Творець готовий прийти нам на допомогу та посприяти здійсненню цього бажання. Одним із таких сприянь з боку Господа є залишені Ним заповіді, на що і звертає увагу Спаситель у розмові із заможним юнаком (див. Мф. 19, 17-18). Тобто Христос не вигадує для свого співрозмовника чогось абсолютного нового чи недосяжного, а лише нагадує йому про те, що юнак і сам добре знав від юності своєї (Мф. 19, 20). Все це дає нам розуміння того, що вхід до вічності не може оминути Господніх велінь, які є спільними для всього людства, незважаючи ані на соціальну, ані на будь-яку іншу приналежність.

     Ми всі рівні в очах Божих і це нам слід завжди не просто пам’ятати, але й провадити своє життя належним чином із нашими ближніми. Перелічені сьогодні Христом в Євангелії заповіді не говорять про відносини Бога і людини, але цілком всі стосуються наших ближніх. Інакше кажучи, якщо ми дійсно прагнемо до успадкування вічного життя, то ми не маємо жодного права віднімати його в інших; якщо ми бажаємо увійти до вічності, де панує любов, то у тимчасовості ми не повинні її оскверняти перелюбом; коли у нас наявне прагнення до Царства, що здобувається великими і чесними зусиллями, то на землі нам заборонено чинити лукаву крадіжку результатів праць наших оточуючих; якщо ми насправді бажаємо до буття із Небесним Отцем на лоні Його праведників, то повинні вже тут шанувати земних батьків та своїх ближніх (пор. Мф. 19, 18).

     Так, все це стосується наших відносин із людиною, але що ж ми можемо сказати про відносини із Богом? Звісно ж, що такою відповіддю для нас також будуть слова нашого Спасителя, які Він сказав незадовго до Своїх світоспасительних Страждань і прийдешнього Воскресіння: «Якщо любите Мене, ви будете дотримуватися Моїх заповідей» (Ін. 14, 15). Тобто належне відношення із ближніми та гідне поводження із ними вже є нашою любов’ю до Христа, оскільки саме так ми можемо свідчити Йому про її наявність – свідчити не просто іменуючись Його Божественним іменем християнина, але благочестивими вчинками, оскільки, як вірно щодо цього акцентує святитель Іоанн Златоуст, «Бог вимагає любові, яка виявляється у справах».

     Але людина часом не готова до тих чи інших справ, що також ми можемо бачити в сьогоднішньому читанні Святого Письма. Звернення Христа до юнака із закликом до роздачі його майна бідним та подальшого слідування за Божественним Учителем став вирішальним у прийнятті рішення. Заможна особа не забажала так вчинити – не забажала земне благополуччя змінити на Небесне Царство, як свого часу такого забажав і фіксатор цієї події євангеліст Матфей, який покинув митницю і послідував за Ісусом (пор. Мф. 9, 9); і митар Закхей, зустріч із Христом для якого стала приводом для дієвої зміни свого попереднього нечестивого життя (пор. Лк. 19, 8); і фарисей Савл, котрому після звертання до нього Спасителя більше не хотілося йти проти рожна Божого, миттєво виявивши в собі бажання діяти у християнському руслі (пор. Діян. 9, 4-6). 

     Саме на таких прикладах і вибудовуються підтвердження слів, які були приведені на самому початку, що «Богу все можливо» (Мф. 19, 26). Богу можливо нечестивців привести до покаяння, а із гонителів зробити Своїх найвідданіших та найплодовитіших служителів, але це можливо лише тоді, коли ці люди самі прагнуть до покаяння, до реальних змін, до плідного служіння. Християнство звертається до людини із закликом до вибору: ми обираємо Христа і буття поруч із Ним, обираємо виконувати заповіді і викорінювати спокуси, обираємо посильно працювати в Його церковному винограднику світла та святості і ухилятися від тенет пітьми і гріха. Все це завжди є нашим вибором, єдиний вплив Бога на який може полягати тільки у Його допомозі тим, хто зі смиренням та любов’ю закликає Його пресвяте ім’я.

     Сьогодні у Євангелії заможний юнак звернувся до Христа із питанням про спосіб успадкування вічності, але відповідь Христа його не задовольнила і навіть засмутила. Подібне засмучення є наслідком саме такого небажання звернутися до Бога за допомогою, але ще більше це небажання дійсно бути із Ним, небажання провадити своє життя на засадах духовності. Преподобний Паїсій Святогорець одного разу зазначив наступне: «Людина духовно летить за допомогою двох крил: волі Божої та волі власної. Одне крило – Свою волю – Бог назавжди приклеїв до одного з наших плечей. Але для того, щоб летіти духовно, нам також потрібно приклеїти до іншого плеча своє власне крило – волю людську». Юнак не зміг здійснити свій політ лише на одному власному крилі, але до цього, дорогі брати і сестри, має прагнути кожен із нас, не тільки сьогодні прославляючи Христа єдиними вустами і єдиним серцем, але і завжди маючи бажання до духовного польоту на двох крилах в блаженному просторі любові нашого Спасителя у напрямку Його Царства вічного життя за дороговказами Його заповідей. Амінь!

     Сьогодні, улюблені у Христі брати і сестри, ми згадуємо подію Успіння Пресвятої Богородиці, Котра Своїм праведним життям послужила Богові, одного разу зробивший смиренний вибір, за який Вона прославляється в усіх людських родах – Вона прийняла благу звістку стати Матір’ю Єдинородного Сина Божого, Який нині приймає Її пресвяту душу у Свої пречисті руки. Однак свято Успіння Пресвятої Богородиці звертається до нас не смутком, а радістю, адже в Своєму Успінні Діва Марія не залишає нас, а, повертаючись до Свого Сина, продовжує піклуватися про рід людський.

     Всі ми, які народжуються в цьому світі, матимемо завершення свого земного шляху. Але під час його проходження ми маємо можливість духовно вдосконалюватися та збагачуватися чеснотами, беручи спасительний приклад із Богородиці, Яка просяяла смиренням та покірністю волі Бога, словам Котрого Вона дослухалася та зберігала у серці Своїм (пор. Лк. 2, 19). Господь також постійно звертається до нас зі сторінок Святого Євангелія, закликаючи прямувати за Ним в напрямку Небесного Царства, в сторону спасіння та примноження благочестя, в бік вічного життя, де вже перебуває Пресвята Діва, Яку ми сьогодні радісно оспівуємо.

     Прославляючи Богородицю, ми покликані і до прославлення Бога нашими вчинками, що будуть свідчити про нашу приналежність до Нього. Будучи християнами, нам слід бути також і світлом цього світу (пор. Мф. 5, 14) та гідними виконавцями заповідей, які для нас залишив Люблячий Христос (пор. Ін. 14, 15). Яким чином це взаємопов’язано? А тим, що неможливо бути гідним служителем Пресвятої Діви, не будучи при цьому виконавцем заповідей, які залишив Її Божественний Син; неможливо оспівувати Богородицю, забуваючи про ту велику ціну, яку за нас віддав непорочно Народжений від Неї Христос, Якого нам потрібно прославляти своїми тілами та душами (пор. 1Кор. 6, 20).

   Таким чином, прославляючи Спасителя, ми також славимо Його Пречисту Матір, Яка смиренно послужила справі спасіння людського роду. Рівноапостольний Косьма Етолійський зауважує на тому, що «ми … повинні шанувати Владичицю нашу постом, молитвою, милостинею та іншими добрими справами». І це дійсно досить важливо нагадувати собі, адже сьогоднішньому святу передував період святого посту – час, коли ми повинні більш ретельно звершувати свою молитву і примножувати благочестиві вчинки. В кожного з нас свій рівень перерахованих чеснот, але важливо ніколи не припиняти їх звершувати, докладаючи необхідних зусиль для їхнього подальшого примноження та вдосконалення.

     Життя Пресвятої Богородиці – це реальне свідчення вірності Богові та гідного служіння Йому. Від Народження і до самого Успіння Пресвята Діва залишалася достойним сосудом Божества, наповненого благочестям та святістю. І навіть сьогодні, коли ми згадуємо Її земну кончину, то нас охоплює не смуток, а радість, тому що Вона не залишає християн, не залишає цей світ, а повертається до Свого Сина, маючи праведну можливість заступатися про нас, благати Христа про тих, кого Він, будучи на Животворчому Хресті, вручив на піклування через апостола любові святого Іоанна Богослова.

     Але щоб належним чином прийняти від Богородиці Її піклування про нас необхідно своє життя координувати, згідно із Христовими заповідями, а особливо – із заповіддю любові. Правдива любов, як нам відомо, не шукає власної користі чи вигоди (пор. 1Кор. 13, 5), адже вона є жертовною. І Богородиця є саме такою жертовною особистістю, Котра від самого Нашестя на Неї Святого Духа і до трагічного часу у Голгофського підніжжя не промовила жодного слова заперечення Своєму Синові і не сказала жодного благання зупинити Його Страждання, які Він прийняв на Себе заради життя всього світу в цілому і роду людського зокрема.

     Все це стало невимовним проявом Божої любові, проявом любові Творця до власного творіння. Проте Богородиця також постійно виявляє Свою любов до кожного з нас, хто звертається до Неї у щирій молитві та прославляє Її. Одного разу преподобний Силуан Афонський сказав такі слова: «Ми не осягаємо повноту любові Божої Матері, але ми знаємо, що чим більша любов, тим більше страждань душі; чим повніша любов, тим повніше пізнання; чим гарячіша любов, тим палкіша молитва; чим досконаліша любов, тим святіше життя». Власне кажучи, саме в таких прекрасних категоріях ми можемо описати відношення Пресвятої Діви до людства, про яке Вона постійно молить Христа і цим подає важливий приклад молитви для всіх нас, щоб ми не зневірялися, а приходили до Її Сина у смиренній любові та гарячій молитві, приносячи Йому праведні плоди нашого життя, яке належить вибудовувати на фундаменті Євангельських ідеалів.

     Свято Успіння Пресвятої Богородиці має пробуджувати у нас пам’ять про смертну годину і надихати до благочестя. Слід пам’ятати, що ми народжуємося у тимчасовому світі, аби подальшим життям здобути нескінченну вічність поруч з нашим Спасителем – Сином Пресвятої Богородиці, Котра сьогодні засинає, але не залишає світ без Свого материнського піклування. Митрополит Сурозький Антоній вказує на те, що «смерть [і] успіння є урочистою, величною зустріччю живої душі з Живим Богом» і ці слова неабияк точно відображають сьогоднішнє свято, коли Матір Життя знову з’єднується із Божественним Сином, Котрий для всіх нас Сам є і Життям, й Істиною, і тим неповторним Шляхом (пор. Ін. 14, 6), Яким належить упродовж всього нашого земного буття прямувати в бік Божого Царства, де кожного із нас зустріне Люблячий Небесний Отець та Його Смиренна Служителька, Яка одного разу прийняла вітання Архангела (пор. Лк. 1, 38), а нині в радості прославляється Чеснішою від Херувимів і Славнішою за Серафимів. Амінь!

     У сьогоднішньому євангельському читанні, улюблені у Христі брати і сестри, Спаситель звертається до нас із черговою притчею, яка вказує нам на одну із рис Небесного Царства. Звертаючи нашу увагу на оповідку про двох боржників, Христос акцентує на важливості прощення наших ближніх, оскільки і Сам Господь постійно подає людині Свою милосердне прощення. Все наше життя є свідченням Божої милості, адже ми маємо достатньо гріхів та інших прогрішень, щоб бути покараними, проте Бог чекає нашого виправлення, нашого покаяння та подальшої зміни, але аж ніяк не згубної ворожнечі між людьми.

     Кожен віруючий християнин неодмінно прагне до успадкування Божого Царства і входження до життя вічного. Коли Христос навчає нас притчами, то цим подає нам необхідні дороговкази, за якими ми зможемо орієнтуватися у необхідному напрямку та прямувати вірним шляхом, торуючи який ми повинні брати із собою дійсно необхідний багаж, який має складатися із добрих справ та різноманітних чеснот, не бути обтяженим земними піклуваннями, а тим більше – гріхами. Невміння прощати також є чималим тягарем для нашого душевного багажу, який взагалі має бути непричасним до поганих вчинків у житті віруючої людини, котра щодня звертається до Небесного Отця із молитвою, якою не тільки прохає про власне прощення, але й сповідує те, що його наслідком є прощення наших ближніх (пор. Мф. 6, 12).

     Священномученик Кіпріан, єпископ Карфагенський, у своїх творах навчає: «Господь ясно додав і приєднав закон, який обмежує нас відомою умовою і обітницею, згідно з якою ми повинні просити, щоб нам залишили борги так, як і ми залишаємо нашим боржникам, знаючи, що ми не можемо отримати відпущення гріхів, якщо не зробимо того ж щодо наших боржників». Звісно, для справжнього християнина властиво бажати залишатися без гріховного боргу, але вкотре ми маємо усвідомити, що в цьому світі ми не самі, а нас оточують інші люди, разом із якими належить працювати для успадкування Царства, до якого неможливо увійти, ігноруючи наших ближніх. Господь нікого не ігнорує, але для кожної людини відкриває обійми Свого милосердя, навчатися якому нас закликає Сам Христос у Святому Євангелії (пор. Лк. 6, 36).

     Христос прийшов на землю, щоб людина, яка була окута незліченними і жахливими боргами, успадкувала їхнє прощення та спасіння. Але і крім цього Бог постійно подає нам Свою ласку та щедроти, адже якщо все це забрати у людини, то вона, власне кажучи, залишиться тільки зі своїми гріхами. Жоден земний комфорт чи добробут не в змозі принести нам ту радість та блаженство, яку нам приготував Господь; жодні земні успіхи та досягнення не можуть прирівнятися до найвищого здобутку душі – спасіння в Обителях Божественної любові.

    Християни – це люди, що покликані нести до цього світу любов, якої навчає нас Спаситель. Це безкорислива та жертовна любов, яка не знає упередження (пор. Рим. 2, 11), лукавства та будь-яких інших негативних домішок. А ще ця любов шукає не власної вигоди у роздратуванні чи злі (пор. 1Кор. 12, 5), але направлена на благу користь інших. Господар у притчі поставив на вищий щабель милосердя, а не свою власну вигоду, однак прощений раб не мав в собі подібного потенціалу, за що і був покараний. Святитель Іоанн Златоуст щодо цього зауважує: «Наскільки далекими є сто динаріїв від десяти тисяч талантів, настільки ж великою є різниця між нашими гріхами перед Богом і провинами ближніх щодо нас».

     Головне вміти тверезо усвідомлювати цю різницю, що буде нас спонукати до вибудовування відносин із нашими ближніми, із якими ми є рівними в очах Божих. Саме таке усвідомлення має бути в наших діях та вчинках, які повинні направлятися на спільну працю заради Господньої слави і здобуття Царства Небесного Отця. Кожному з нас Бог прощає і у кожного з нас це своя міра, але між нами, людьми, не може бути настільки великих боргів, які здатні перебільшити наші борги перед Творцем. Ось це і важливо не забувати в часи нашої як приватної, так і суспільної молитви, в моменти нашого спілкування із ближніми та оточуючими, в періоди, коли нам здається, що людина, яка перед нами, не заслуговує від нас вибачення або прощення.

     Декілька тисяч років тому славний пророк і цар Давид виголосив: «Чим я віддячу Господу за все, що Він мені дав?» (Пс. 115, 3), але цей виголос актуальний і донині, адже це дійсно важливе запитання, яке ми можемо поставити собі, зважаючи на сьогоднішню притчу. Справді, що ми можемо дати Богові, якщо не наше серце та уважність до шляхів (пор. Притч. 23, 26), які ведуть до Нього і сьогодні цими шляхами є прощення та милосердя. Спаситель не просто вказує на них, але й говорить про трагічні наслідки для тих, хто буде відступати від них (пор. Мф. 18, 34-35) і ходити стежками жадібного користолюбства та згубного егоїзму.

     Наша християнська дорога повинна бути тільки до Господа та в єднанні із Ним. Святитель Григорій Палама говорить: «Оскільки Бог є сама доброта, саме милосердя і безодня благовоління, то хто вступить у єднання з Ним, всіляко сподобляється Його милосердя. З’єднуються ж із Ним здобуттям богоподібних чеснот, наскільки це можливо, і богоспілкувальною молитвою та молінням». Ми бачимо сьогодні це милосердя у притчі Спасителя, хоча й споглядаємо на недостойне його сприйняття з боку боржника, який не усвідомив величі милості по відношенню до нього. Саме цього, дорогі брати і сестри, й необхідно уникати та приносити Богові подяку за Його благодіяння та милості, за Його милосердя та людинолюбство, паралельно і самим вдосконалюючись у любові до наших ближніх, навчаючись прощати їхні провини, щоб Небесний Отець, простивши провини всіх нас, сподобив Царства Свого. Амінь!

     «Коли вони перебували в Галілеї, Ісус сказав їм: Син Людський буде виданий у руки людям, і вб’ють Його, а третього дня Він воскресне. І вони дуже засмутилися» (Мф. 17, 22-23), – такими словами, дорогі брати і сестри, завершується сьогоднішнє Євангельське читання. Навіщо Спаситель говорить Своїм учням про страждання та смерть одразу після зцілення біснуватого отрока? Невже настільки величну мить Божественної могутності слід применшувати майбутніми Страстями? Звичайно, що ні! Але Христос в такі моменти бажає вказати апостолам на те, що все це неодмінно настане і вони мають бути готовими до цього, аби раптово не засмутитись. А з іншого боку це також наука і для нас з вами, щоби після тих чи інших успіхів ми не сподівалися на похвалу від людей або ж подяку навіть від тих, кому могли допомагати [за свт. М. Сербським].

     Христос – це вершина Досконалості і власне Сама Божественна Досконалість, що кличе до досконалості і всіх нас. Зі Святого Євангелія перед нами постійно відкриваються різноманітні шляхи до її здобуття і сьогодні, перед нагадуванням учням про прийдешні дні Своїх Страстей, Спаситель, зцілюючи сина нещасного батька, вкотре говорить нам про важливість посту та молитви, як вірний духовний засіб в боротьбі із лукавими силами, що постійно намагаються вполювати людину у свої тенета згубної пітьми. Власне кажучи, це і сталося із згаданим отроком, якщо Христос про це згадує, і тому цей отрок без належного життя став легкою здобиччю для диявола.

     Спаситель прийшов на землю, проповідував та навчав, приніс Себе Самого в Жертву за людський рід та просвітив усю вселенну сяйвом Свого Божественного Воскресіння. З цього часу людство отримало нове буття, яке розпочинається на землі і не має жодного завершення у вічності. Відтепер ми покликані до цієї вічності і прокладаємо свою дорогу до неї різноманітними чеснотами за дороговказами заповідей маршрутом належного християнського життя. Таке життя не пропонує нам філософію гедонізму, яка була так до вподоби деяким античним мислителям і не тільки їм, але таке життя чекає від нас відповідних вчинків та духовної праці, що розпочинаються тоді, коли людина дійсно готова стати Божою, тобто – справжньою.

     І ось така справжність неможлива без необхідних зусиль, тому що вони є важливим компонентом здобуття Небесного Царства, до якого входять старанні працівники, але аж ніяк не лінивці (пор. Мф. 11, 12). Частиною подібної духовної праці для нас мають бути, звісно ж, постовий подвиг та час, що ми приділяємо молитві. Без цього неможливо, оскільки, як вже було сказано, їхня відсутність приводить до жахливих наслідків. Але коли ми дійсно бажаємо постувати та молитися – цим ми свідчимо, що належимо до Христа, належимо до Його Святої Церкви, належимо до тих, хто любить Його через виконання залишених Ним заповідей (пор. Ін. 14, 21).

     Нам необхідно виконувати заповіді, адже вони не просто духовні рекомендації, але вірні орієнтири, за якими ми прямуємо до Бога. Тому ми і молимося, щоб бути разом із ним, оскільки, як доволі правильно зауважує блаженний святитель Августин Гіппонський: «Не хотіти молитися означає не бажати бути з Богом». Чому блаженний Августин так категорично говорить? Вся причина в тому, що у молитві ми стаємо перед Господом для подальших звертань до Нього, для тих чи інших прохань і неодмінно для вдячності – все це є нашим спілкуванням із Ним. Однак якщо таке бажання у нас відсутнє на землі, то яким чином ми можемо виправдати своє бажання до вічного життя, коли вже у житті тимчасовому уникаємо ставати перед Лицем Безначального Творця?

        Ми – християни! І бажання бути із Господом є для нас безальтернативним! Тому ми молимося і покликані підкріплювати свою молитву постом. Дуже часто під постом розуміють лише гастрономічне утримання, проте піст – це утримання від всього, що тим чи іншим чином може відволікати нас від молитви та інших духовних вчинків. Не слід забувати слова первоверховного апостола Павла: «Усе мені можна, та не все на користь; усе мені можна, та ніщо не повинно заволодіти мною» (1Кор. 6, 12). Це чудове правило для всіх, хто бажає із сердечною молитвою крокувати нивою постування, ухиляючись від гріховних спокус, які відволікають душу від духовного вдосконалення, і долучаючись примноженню чеснот, що осоромлюють всілякі диявольські нападки.

     Християнину слід мати уважність до свого духовного стану, а саме ставити до себе запитання: Наскільки я зараз готовий довірятися Христу? Чи прагну я до єднання із Богом у молитві? Чи хочу я досягти вдосконалення через постове утримання, яке відсікає від мене непотрібні пристрасті? І відповіді на такі питання аж ніяк не вербальні, вони – в наших дієвих вчинках! Віра має підтверджуватися справами, чому і навчає нас святий апостол Яків (див. Як. 2, 26); правдива молитва розпочинається тоді, коли звершується не за примусом, а лунає із глибин самої душі; а постування стає набагато легшим для людини, коли вона сама вірно розставляє власні пріоритети, першим із яких аж ніяк не задоволення тлінних потреб.

     Можна сказати, що сьогоднішня подія, яку закарбував у Святому Євангелії святий апостол Матфей, має бути для нас прикладом того, що буває із людиною, коли вона уникає Бога. Така людина стає вразливою душею і душа починає страждати, тому що вона не з’єднана із Отцем Небесним, а у рабстві гріха, самотужки позбутися якого вона вже не має сил і від свого безсилля починає робити вчинки, які можуть привести її до самогубства (пор. Мф. 17, 15). А ще є й інший момент, коли євангеліст переказує слова батька про свого сина, що останній найбільше страждав у повний місяць (див. там само) – це страшна насмішка диявола, який провокує людину на гріх, коли одне із творінь Божих сяє над землею. І така людина замість Давидських слів визнання величі Господньої: «Я погляну на небо – діло рук Твоїх, на місяць і зорі – … Ти поставив» (Пс. 8, 4), – чинить із собою жахливі справи, негідні образу і подоби Божої (Бут. 1, 26).

      Всього цього, улюблені у Христі брати і сестри, ми в змозі уникнути, якщо наше життя дійсно буде християнським – буде разом зі Спасителем та згідно із Його святими заповідями. Життя – це дар Божий і великий гріх нехтувати його на служіння дияволу та його лукавим примхам. Життя слід використовувати для здобуття Небесного Царства, для постійного примноження благочестя і до прославлення нашого Бога, Котрий безмежно полюбив нас, а ми маємо любити у відповідь Його, не забуваючи про наповнення своїх земних днів щирою молитвою і зміцнюючи її гідним постуванням. Амінь!

     Нині, дорогі брати і сестри, ми вчергове розпочинаємо дорогу Успенського посту, який хоча є і не таким тривалим, як, до прикладу, Великий чи Різдвяний, проте таким же спасительним. І якщо в час Святої Чотиридесятниці для укріплення наших духовних сил посеред неї височіє Чесний Хрест Господній, то період цього посту ми розпочинаємо одразу із його пошанування та оспівування. Хрест Господній – це знаряддя нашого спасіння, це знамено перемоги Життя над смертю, це слава для Ангелів і рана для демонів [див. екзап. Хресту], це сила Божа, що подана для християн (пор. 1Кор. 1, 18).

     Із великою та смиренною подякою належить віруючим щоразу підходити до Хреста, на якому постраждав за нас Господь: Невинуватий постраждав за винних, Безгрішний за грішників, Досконалий Творець за власне занепале творіння. У преподобного Ісаака Сиріна ми знаходимо такі напрочуд дерзновенні, однак варті уваги, слова: «Не наважуйся Бога назвати справедливим, бо яка ж це справедливість – ми згрішили, а Він Сина Єдинородного віддав на Хрест?». Саме таке відношення нашого Господа до нас самих – занепалих у гріхах, але не залишених без батьківського піклування Небесного Отця, Котрий нічого для нас не шкодує. А що взамін готова запропонувати сама людина у відповідь на таку безмежну любов Бога? Насамперед також любов і любов нелицемірну, а подібну жертовну любов!

     Любов є найбільшою чеснотою обраного народу Божого (див. 1Пет. 2, 9), яким після відступництва народу юдейського стали християни. Але і до Пришестя у світ Спасителя Христа були ті, які були свідками Істинного Бога і готовими постраждати в ім’я Його. Це ті, кого ми також нині пошановуємо – святі Маккавейські подвижники разом зі своєю матір’ю та учителем. Їхній подвиг для нас є одним із найбільших прикладів свідчення про свою приналежність до Господа, адже вони стали свідками Бога, Котрий ще не втілився і не вказав на приклад власного хрестоношення за Ним (див. Мк. 8, 34), не подав вказівки про вдосконалення у любові (пор. Ін. 13, 35) і не акцентував увагу на тих кровожерцях, які, вважаючи, що приносять службу Богові, будуть нещадно знущатися із вірних аж до самої смерті (див. Ін. 16, 2).

     Але всіх святих завжди об’єднує наш Бог, Який приніс для нас найдосконалішу любов, що здійняла Його на Хрест, а нас надихає слідувати за сяйвом цього Хреста. Преподобний Силуан Афонський одного разу зазначив: «Господь настільки нас любить, що ми цього не можемо осягнути. Ми бачимо Хрест, знаємо, що Він розіп’явся за нас і помер у Стражданнях, але душа сама зрозуміти цю любов не може, а пізнається вона тільки Духом Святим». Як можна досягти такого пізнання? Лише через відданість Богові у слідуванні Його заповідям та велінням, у слідуванні шляхом досконалості і здобуттям дарів Духа Святого, серед яких також є любов (див. Гал. 5, 22). Тобто, як бачимо, коло замикається і знову ми зупиняємось на любові, але ця зупинка має перспективу вічного життя, де царює саме Любов, а не будь-яка інша тлінна категорія земного буття.

     Так важливо на початку посту вкотре нагадувати собі про любов та смирення, про власне крокування за Христом та відданість Йому. Це нагадування про те, що всі наші добрі вчинки та посильні подвиги не для нашого особистого звеличення, а задля Божої слави. Християнин існує в цьому світі для того, щоби своїм належним життям у свій час сподобитися Небесного Царства, посеред якого височіє Пречесний Господній Хрест. Жодні матеріальні цінності та житейський комфорт не в змозі порівнятися із Хрестом Ісуса, тому все матеріальне та житейське легко втрачається. Але не так це з тими людьми, які накопичують духовні скарби, про що нас навчає Сам Спаситель, коли говорить: «Не збирайте собі скарбів на землі, де міль та іржа нищать, і де злодії підкопують і крадуть, а збирайте собі скарби на Небі, де ані міль, ані іржа не нищать, і де злодії не підкопують і не крадуть» (Мф. 6, 19-20).

     Саме такі духовні скарби змогли зібрати Маккавейські сповідники, котрі не посоромилися Бога і Його завітів перед перелюбними і грішними людьми, а за це Господь і їх не посоромився, а прийняв на Своє лоно (пор. Мк. 8, 38), звідки вони сяють тепер мов зірки, що вказують вірним шлях до спасіння та життя вічного. І ми також маємо прагнути до успадкування таких же нетлінних благ. Так, ми не повинні спеціально наражати себе на смертельну небезпеку або ж вчиняти провокації, але бути готовими до свідчення про свою приналежність до Істинного Бога, заради Якого ми освячуємо своє життя благочестям та променями Святого Євангелія, що просвічує світ величним світлом любові Спасителя Христа.

     Кожне свято або ж пам’ять святих по-своєму звертають увагу вірних на ті чи інші важливі аспекти духовного життя. Сьогодні ми з вами, брати і сестри, стоячи на початку Успенського посту, слухаємо уривки Євангелія про Страсті нашого Спасителя, поклоняємось Його Животворчому Хресту і споглядаємо на подвиг доновозавітних мучеників: все це разом говорить нам про важливі речі нашого життя – любов, вдячність та віру. Так, ми маємо любити Бога, нам належить дякувати Йому за все, що Він приніс для роду людського, і при цьому щиро вірити Йому і довіряти, аби у будь-який момент нашого життя бути готовими дати звіт про своє християнське уповання на Бога (пор. 1Пет. 3, 15), Який безмежно любить нас. Амінь!