В сьогоднішньому Євангельському читанні ми з вами, дорогі брати і сестри, переносимося до гадаринських околиць, де Христос зустрічає двох біснуватих чоловіків. Нам добре відомо, що Спаситель неодноразово зцілював людей навіть від найтяжчих хвороб і повертав до життя вже померлих, але тут перед нами постають люди, котрі страждали не просто від хвороби, а страждали від перебування у полоні самого ворога людського роду – диявола. Втім, наш Господь настільки всемогутній і всесильний, що навіть короткочасне перебування поруч з Ним вже викликає у служок пітьми нестерпні переживання, які змушують їх нестерпно волати: «Що Тобі до нас, Ісусе, Сину Божий? Прийшов Ти сюди передчасно мучити нас» (Мф. 8, 29).

В цих бісівських словах можна побачити декілька важливих моментів. Для гадаринських людей Христос є одним із подорожніх, котрі часто проходили повз їхнього поселення, але не так це було для бісів, які точно знали, що перед ними не просто Подорожній – перед ними Син Божий! Святий апостол Яків у своєму Посланні говорить: «Чи віриш ти, що один Бог? Добре робиш! Але й біси вірять і тремтять», додаючи важливий аспект віри, що її життя у нашому серці залежить від вчинення належних справ (Як. 2, 19-20). В Гадарині біси тремтять перед Ісусом, але їхні справи аж ніяк не відповідають спільності з Ним, оскільки перед ними Пресвятий Бог, що подає людині Свої Божественні любов та милосердя, а вони є лиш тими, які здатні змушувати до страждань інших.

Також диявольська сила незадоволена, що Христос прийшов їх мучити передчасно. Невже для мучительства може бути відповідний час? – можемо ми поставити собі таке питання. Однак відповідь на нього не прихована: вони добре знають, для чого Єдинородний Син Божий народився від Пренепорочної Діви – Він народився задля спасіння людства, заради якого через деякий час постраждає, буде розіп’ятий і покладений до Гробу та зійде до пекла, щоб душам дарувати вічне життя, а владу смерті здолати і самого диявола знищити. Біси відчувають своє безсилля перед Богом, а тому і нарікають, що вони ще не достатньо помучали творіння Боже – саме в цьому вони і вбачають свою силу, яку використовують виключно для принесення бід і страждань.

Святий апостол Іоанн Богослов залишив для нас у Святому Євангелії інші слова Христа, Який вказує на те, що диявол – це від початку душогуб, що не встояв в істині і батько всякої брехні (пор. Ін. 8, 44). Беручи до уваги ці слова Господа, можна сказати, що як для Бога, так і для диявола, важлива душа людини, але є грандіозна кардинальна відмінність: Господь чекає на душу людину для дарування їй вічного життя та блаженства у Своєму Царстві світла і нетління, а диявол прагне лише занапастити душу і затягти її до своїх погибельних тенет темряви і безкінечної загибелі. Втім, для нас, християн, варто завжди пам’ятати про ці дві протилежні категорії, влаштовуючи своє життя таким чином, щоб наближатися до Христа і якомога ретельніше віддалятися від сил бісівських.

Проте навіть в такому віддалені людині слід бути доволі обережною та уважною до себе та своїх вчинків. Кожну добру справу, яку може чинити людина, необхідно чинити во славу Бога та Його пресвятого імені, прохаючи й про подальшу допомогу у творенні доброчесності. У справі спасіння та наближенні своєї душі до Бога не можна зупинятися, оскільки бодай найменшу нашу слабкість диявол може використати проти нашого духовного вдосконалення, тому що, як зауважує святитель Григорій Богослов, «ніхто не різноманітний стільки у винахідливості, скільки вправний на зло супротивник наш». Наша ж мета у здобутті божественних благ і досконалого добра, у віддаленні від всякого зла заради примноження душевної скарбниці благочестя.

Нам не відоме життя гадаринських біснуватих ані до моменту зустрічі з Христом, ані після цієї найщасливішої та найвеличнішої події в їхньому житті. Однак нам точно відомо, що в моменти інших зцілень Господь заклика́в до віри (пор. Мф. 9, 29) та припинення гріховної активності в житті людини (пор. Ін. 5, 14), що безумовно є важливими елементами в житті віруючого християнина, який прагне до життя із Господом. Крім цього, сьогодні  первоверховний апостол Павло через Послання до християн Рима звертається до кожного з нас: «Якщо устами твоїми будеш сповідувати Ісуса Господом і серцем твоїм вірити, що Бог воскресив Його з мертвих, то спасешся» (Рим. 10, 9). Ось так поєднуються сьогоднішні два читання із Святого Письма: святий апостол кличе нас до сповідування Христа та віру у Його Воскресіння, а біси своїми шаленими вигуками підтверджують, що Воскресіння Господа Ісуса – це безумовний факт історії нашого спасіння, позаяк вони тому і були незадоволені, бо Господь визволив людей від їхньої влади «передчасно» – коли Зішестя Спасителя до пекла ще не відбулося.

Життя з Богом – це те, до чого ми всі, дорогі брати і сестри, маємо прагнути. Це прагнення має ґрунтуватися на щирій вірі, на відданості Богові, на любові до Нього та слідуванні до Його Царства блаженними стежками Євангелія. Так, цей шлях складний, але ним мають пройти всі – як проходили ним святі, так покликані пройти і ми. І тут варто, між іншим, нагадати собі і повчання преподобного Никодима Святогорця, котрий говорить: «Працею, примушенням себе і безжальним, незважаючи на біль, відриванням себе від порочних навичок здобувається перемога і здобувається великий скарб, яким отримуємо Царство Небесне і заради якого душа назавжди з’єднується з Богом». Відривання від згубних навичок і здобуття Царства Божого хай буде для нас тієї спасительною метою, яку будемо досягати сумлінною працею і пам’ятанням про постійне віддалення від справ пітьми, щоб не стати нам рабами того, від кого Христос визволив гадаринських чоловіків. Амінь!

Упокой Господи душу
Блаженнішого Митрополита Володимира. 5 липня, 12 років з дня блаженної кончини Першосвятителя.

«Нехай буде тобі так, як ти повірив» (Мф. 8, 13), – цими словами, дорогі брати і сестри, завершується сьогоднішнє Євангельське читання, що присвячене події приходу до Спасителя римського центуріона, котрий прохав Господа про зцілення свого служки. Римський воєначальник, представник язичницького народу, що поневолив народ юдейський, не посоромився підійти до Христа і попрохати Його не про себе, не про своїх рідних чи близьких, навіть не про римського імператора, що в уявленні римлян навіть обожнювався, або військові перемоги, ні, – сотник смиренно прохає про слугу і у відповідь на свою смиренну віру здобуває бажане.

Досить важливим є звертання уваги Спасителем на те, що зцілення відбулося саме через віру того, хто Його прохав. Це вкотре вказує на те, що Бог не чинить нічого проти нашої волі, залишаючи за людиною право вибору. Чи мав сотник це право? Безумовно, мав! Адже він, перебуваючи в своєму соціальному, хоча і не доволі високому, але положенні, та користуючись певними привілеями, міг просто проігнорувати хворобу людини, яка знаходиться в його підкоренні точно так само, як і ті солдати, яким він може наказувати, що завгодно (пор. Мф. 8, 9). Однак сотник обирає, не зважаючи на своє язичницьке віросповідання, прийти до Христа і самостійно, визнаючи свою недостойність перед величчю галілейського Проповідника, прохати Його промовити бодай слово для одужання свого підлеглого (пор. Мф. 8, 8).

Ще в одному місці Святого Євангелія ми знаємо іншу напрочуд промовисту зустріч Господа і була ця зустріч із законником, котрий, спокушаючи, запитував Ісуса про те, хто його ближній і у відповідь почув притчу про милосердного самарянина (пор. Лк. 10, 25-37). Інакше кажучи, якщо законник бажав просто спокусити Господа і поставити йому, здавалося б, очевидне питання, то у випадку з центуріоном не було спокус, не було подібних питань, не було притч, проте було смирення, була віра і щире усвідомлення власної негідності перед Божественним Учителем. Два євангельські епізоди, але два абсолютно різних підходи до вирішення своїх питань, серед яких вірний варіант вирішення проблеми виявився аж ніяк не у людини, котра безумовно ідентифікувала себе з істинною вірою.

Приклад римського військового показує нам, християнам, те, Яким Великим є наш Бог, Котрий єдиний здатний творити чудеса (пор. Пс. 76, 15). Для Великого Бога, Який не на обличчя дивиться (пор. Рим. 2 ,11), майже відсутня різниця, хто перед Ним прохає про допомогу, тому що єдиною різницею може бути виключно наявність непідробної та відданої «віри в абсолютного Бога», яка, за словом видатного подвижника минулого століття преподобного Софронія Есекського, «має бути вільна від будь-якого вагання». Центуріон якщо і вагався, то аж ніяк не ваганням віри, але щодо себе самого – щодо стану своєї душі, яка, натомість, змогла зростити на своїх теренах таку неймовірну і доброчесну віру, щодо якої Спаситель прийшов у подив, адже до цієї зустрічі не бачив подібної навіть серед представників богообраного народу (пор. Мф. 8, 10).

Кожен з нас також є представником, хоча і нового, однак богообраного народу та являє собою царське священство, як на це вказує святий первоверховний апостол Петро (пор. 1Пет, 2, 9). Як і представники старозавітних вірників, ми також звершуємо богослужіння, тримаємось даних нам заповідей, виконуємо й інші належні приписи. Втім, доволі важливо, щоб всі зовнішні виконання та дотримання не були порожніми, але свідчили про наявність того, що всередині нас дійсно перебуває така віра, яку може похвалити Господь. Ця похвала не заради гордості, не заради марнослав’я чи інших тлінних земних категорій, що зовсім не стосуються небесного напрямку християнина, але заради того, щоб дієво звершувати свій земний шлях у згаданому напрямку, адже прямування до Небесного Царства – це не пасивний процес на фоні земних піклувань, а спасительна справа, яку жодним чином не можна залишати забутою чи проігнорованою.

Прямуючи до Царства Небесного, слід також пам’ятати про ті плоди, які мають зрощуватися на ниві віруючої душі і такими плодами, за сьогоднішнім словом апостола Павла, є святість, яка, в свою чергу, є наслідком служіння Богові і передує блаженному вічному життю (пор. Рим. 6, 22). Святість та вічне життя – це не те, що людина отримує раптово, тому що це те, що здобувається кропіткою працею та відповідними духовними зусиллями. Якщо поглянути з іншого боку, то похвала сотнику за його віру – це також і викривання тих людей, котрі вважають, що називатися віруючими і дійсно бути такими є тотожними поняттями, однак це зовсім не так і це необхідно усвідомлювати та за будь-якої можливості намагатися якомога більше бути, всіляко уникаючи того, щоби тільки видаватися.

«Нехай буде тобі так, як ти повірив» (Мф. 8, 13), – говорить сьогодні Спаситель сотнику подібним чином, як пізніше скаже і при зціленні двох сліпців: «По вірі вашій нехай буде вам» (Мф. 9, 29). Отже, дорогі брати і сестри, Сам Господь вкотре навчає нас того, якою великою силою є щира людська віра. До такої віри і нам необхідно прагнути, таку віру слід примножувати, таку віру потрібно являти світові через свої добрі справи, являти своїми благими словами і зберігати її такою в своїх думках та міркуваннях. Нехай буде саме так, що по нашій вірі у належний час Господь також відповість нам так, як відповів капернаумським сліпцям або римському центуріону, і хай ця віра укріплюється правдивим смиренням, здобуття якого буде не перед поглядами оточуючих, але в очах Божих. Амінь!

Цього недільного дня, улюблені у Христі брати і сестри, Свята Церква нагадує нам фрагмент Нагорної проповіді нашого Спасителя, Котрий закликає нас до пошуку Царства Божого та його царственої правди (пор. Мф. 6, 33). Перед цим Господь залишає для нас й інші Божественні настанови, слідування яким робить людину справді чистішою та витонченішою у справі власного спасіння та належного поводження зі своїми ближніми. Можна сказати, що наш Люблячий Бог залишає прості життєві правила, виконання яких втілює у життя найвищу мету людини – здобуття Небесного Царства, заради якого варто застосовувати всі можливі зусилля.

Такими зусиллями мають стати відповідні справи, в яких можливо побачити нашу приналежність до Христа, до Його Божественного Євангелія та Святої Церкви. Якщо в звичному житті людина ідентифікується через певні стилі та манери поведінки або спілкування, то так само легко визначити і християнина – він всіма своїми діями та словами, навіть не говорячи про Христа, показує, що він – Христовий. Христовий, тому що служить світлу і всіляко уникає бодай щонайменшої нечестивої пітьми; Христовий, тому що однодумний і не лукавить, коли починає показувати схильність до абсолютно протилежних речей; Христовий, тому що турбується про внутрішню охайність безсмертної душі, а не всі свої турботи і піклування покладає на здобуття матеріальних тлінних цінностей.

Велика цінність для віруючої людини – це її єднання з Богом. Навіть слід сказати, що це не просто велика цінність, але й безумовна, оскільки жодні земні союзи чи зв’язки не можуть принести людині того, що може подарувати Господь – життя вічне. Святий первоверховний апостол Павло сьогодні говорить нам про те, що «ми примирилися з Богом смертю Сина Його, тим більше, примирившись, спасемося життям Його» (Рим. 5, 10). В цих словах всехвальний апостол закладає для нас досить важливу річ, яка в полягає в тому, що Бог постійно виявляє до людини любов та піклування і аж ніяк не відвертається від людини, котра дійсно прагне бути з Ним та трудитися задля успадкування Його Царства. Людство розіп’яло на Хресті Єдинородного Сина Божого, але і це стало тим кривавим примиренням, коли ми отримали змогу на спасительне життя і просто жахливо цією змогою нехтувати.

Людина призначена для вічного життя, адже саме для нього вона і була створена Богом. Кожен день нашого життя є лише надзвичайною малою часткою цієї вічності, однак навіть в такому малому ми здатні здобути велике. Ми примирились з Богом, – нагадав нам святий Павло, – а Сам Бог кличе нас до пошуків Його Божественного Царства. Чудово, що ці два моменти розміщені в один недільний день і дають нам можливість замислитися над тим, що Царство Боже неможливе без миру, неможливе без світла і розставлення вірних пріоритетів. Господь є Джерелом всього доброго, прекрасного і, що неабияк важливо, всього того, що містить в собі любов.

Щодо Божественної любові святитель Іоанн Златоуст говорить наступне: «Господь не тільки промишляє про нас, але й любить безмежно – любов’ю безпристрасною, але полум’яною і сильною, щирою і неруйнівною, яка ніколи не може згаснути». До цього має прагнути і сама людина: щоб любов, яка оселяється на просторах нашої душі, була непричасною до згасання чи слабкого жевріння, щоб вона була відсторонена навіть від найменшого лицемірства і не була схильна до духовної руйнації, але постійно палала, своїми світлом і вогнем засвідчуючи перед світом, що наш душевний вогонь – це вогонь, який ми прийняли від Самого Господа, Котрий всіх просвітлює Своєю досконалою правдою і зігріває Своїм батьківським піклуванням.  

Маючи в собі вогонь Господа, людина застосовує його під час днів свого земного життя, аби в майбутньому сподобитися буття вічного. З цим вогнем ми прямуємо через терни гріхів та прогрішень, рішуче спалюючи їх; з цим вогнем ми прямуємо і серед мороку спокус, просвітлюючи свою подальшу дорогу світлом Христової істини. Божественний вогонь, коли оселяється в нашій душі, має підтримуватися добрими вчинками та благочесними справами, поступово йдучи до спасіння. Славнозвісний представник нині шанованого Собору Галицьких святих, який свого часу подвизався на Святій Горі Афон преподобний Іоанн Вишенський скрізь століття закликає християн: «Спасайтеся вірою, спасайтеся заповідями Євангельськими, спасайтеся законом отецьким, спасайтеся чистим і неоскверненим життям».

Так, ми – віруючі! І саме ця віра, за словом святого Іоанна, має бути поєднана із Євангельськими заповідями, благочестивим надбанням Христової Церкви та власним боговгодним життям. Віруючий християнин – це саме та людина, яка серед бурхливості цього світу має залишатися спокійною з твердим упованням на Бога; серед пітьми лукавства та злодіянь перебувати на боці правди Царства Божого – єдиного Царства, що назавжди закарбувало свої непохитні закони у Євангелії Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа, Котрий «учора, сьогодні й навіки Той Самий» (Євр. 13, 8). І так само, як при Своєму земному служінні, так і після нього і ось тепер, сьогодні, Він кличе нас до пошуку Царства.

Щоразу, коли ми звершуємо ті чи інші молитовні правила, ми неодмінно творимо Господню молитву, прохаючи Бога про те, щоб прийшло Його Небесне Царство (пор. Мф. 6, 10). Це не просто слова найграндіознішої молитви, яка тільки існує в світі – це наша віра: віра, повинна ґрунтуватися на щирому пошуку цього Царства, про прихід якого ми благаємо Небесного Отця. Втім, такий пошук, дорогі брати і сестри, має бути оповитий і підтверджений тим, що ми своє життя будемо наповнювати світлом, благочестям і реальним прагненням до правди цього Царства, а правда в тому, що Господь прийшов до грішників, щоб повернути їх до Раю, куди покликані всі благословенні Отця Небесного (пор. Мф. 25, 34), на яких очікує велика радість і нагорода (пор. Мф. 5, 12). Амінь!

Сьогодні, дорогі брати і сестри, святий апостол Павло нагадує нам про неупередженість Бога по відношенню до всіх людей і висловлює похвалу тим, хто чинить добро (пор. Рим. 2, 10-11). Це нагадування перегукується з іншим первоверховним апостолом, котрий свого часу в домі сотника Корнилія також говорив про те, що «не на обличчя дивиться Бог, але в кожному народі є той, хто прийнятний для Нього, хто боїться Його і чинить праведне» (Діян. 10, 34-35). Тож сьогодні через святих Павла і Петра перед нами постає чергова можливість поміркувати над власним спасінням, поміркувати над тими вчинками, які необхідні для його здобуття та подальшого входження до Обителей вічного блаженства, де вже перебувають ті, котрі наповнювали своє життя не ганебними вчинками, що ведуть до загибелі, а наповнювали його добрими і праведними справами.

Що таке добро? В повсякденному житті ми постійному зустрічаємось з цим поняттям, чуємо про цю чесноту, однак не завжди примножуємо її власними справами. Так, святитель Іоанн Златоуст зауважує, що «з добрих справ вище цінуються ті, які слугують для користі інших» і це вже є доволі важливим акцентом для упорядкування нашого духовного життя, адже християнство – це не філософія самотності чи егоїзму, але віра, фундамент якої закладений у Христі, Котрий закликає нас виконувати Його спасительні заповіді, найвищою з якої є заповідь любові. Саме любов, як ніяка інша чеснота, спонукає людину до вчинків заради когось або ж чогось: любити батьків, рідних та близьких; навіть любити те чи інше дозвілля.

Втім, для християнина любов є значно більшою, оскільки це те, що ми можемо принести в дар Самому Богові і вже тільки після й своїм ближнім (пор. Мф. 22, 37-39). Тільки тоді, коли людина правдиво може любити Господа в ній відкривається надзвичайний потенціал до того, аби чинити добро для користі оточуючих, розуміючи те, що оточуючі є абсолютно ідентичними Божими дітьми як і ця сама людина. Творити добро можна по-різному: можна допомагати фізично, можна підтримувати словом, а можна і звершувати велику справу – молитися за свого ближнього.

Такими були і ті, кого ми іменуємо святими – люди, котрі своє життя побожно присвячували та віддавали Пресвятому Богові, поступово здобуваючи власний дар святості і праведності. Крім цього, можна також згадати і афонського подвижника Іосифа Ватопедського, який говорив наступне: «Святі є найбільш досконалими і відомими сповідниками Христа, Бога і Спасителя нашого. Вони дають нам можливість уже з іншого боку, немов би з небесного берега, розглядати весь світ земний, і з їхніх житій пізнавати, Хто і Який наш Бог, а також хто і яка людина». Дійсно, дивлячись на різноманітних святих, ми пересвідчуємось в тому, що наш Господь є саме Тим, «Який бажає, щоб усі люди спаслися і прийшли до пізнання істини» (1Тим. 2, 4), а для нас, віруючих у Господа Ісуса, Істиною є саме Він, через Кого ми приходимо й до Отця Небесного (пор. Ін. 14, 6).

Так, святі – це досконалі сповідники Істинного Бога. Однак і кожен з нас також має бути таким сповідником, оскільки ще з апостольських часів ми іменуємось християнами (пор. Діян. 11, 26), що говорить не лише про те, що ми приналежні до Спасителя світу, але й покликані нести до цього світу світло (пор. Мф. 5, 14) і любов (пор. Ін. 13, 35), здобувати в цьому світі блаженство (пор. Мф. 5, 3-12; Лк. 6, 20-23) і докладати зусилля задля майбутнього здобуття Царства Небесного (пор. Мф. 11, 12). Так чинили ті, хто нині прославляється в сонмах святих, до яких відносяться як давні пророки, так і більш пізні святителі або преподобні, як Христові апостоли, так і подальші мученики та сповідники, як представники біблійних народів, так і багатьох інших народів.

Кожен християнський народ прославляється своїми праведними угодниками, але, як говорить первоверховний апостол Павло, приналежність до народу не має значення, а має значення наша єдність у Христі (пор. Гал. 3, 28), до Якого ми прагнемо усе наше життя. Преподобний Паїсій Святогорець зауважує: «Справа всіх взагалі святих – допомагати та захищати нас, нещасних, від видимих ​​та невидимих ​​напастей. Наша справа – намагатися жити духовним життям, не засмучувати Господа, запалювати лампадки святим та просити їх про допомогу. У цьому житті нам потрібна допомога, щоб ми могли наблизитись до Христа. В іншому житті, якщо Бог удостоїть нас бути поруч із Ним, нам святих не доведеться вже турбувати, та й потреби не буде просити у них допомоги».

Духовне життя та праці заради слави Божої – це те, що має бути невід’ємною частиною життя кожного віруючого християнина. Ми перебуваємо у бурхливому світі, сповненому різноманітних обставин та ситуацій, але жодне із переліченого не повинно ставати на заваді нашого прагнення до Бога. Навколишній світ своїми подіями чи мешканцями завжди може намагатися збити людину з вірного напрямку, що веде до Царства Небесного, але йому це аж ніяк не вдасться, якщо сама людина буде рішуче звершувати свою спасительну мандрівку, як це свого часу робили і ті, кого ми сьогодні прославляємо – це і святі нашої рідної землі, і подвижники Святої Афонської Гори. Так, між нами є чимала географічна відстань, але у святості така відстань відсутня, однак присутня нестримна любов до Бога та щире бажання до вічного життя разом з Ним. Хай же Господь, за молитвами Своїх святих угодників, допоможе і нам торувати блаженний шлях, що веде до нескінченного буття у Його Небесному Царстві! Амінь!

Цього недільного дня, дорогі брати і сестри, Свята Мати-Церква закликає нас до пошанування величного сонму всіх Божих святих, котрі угодили Творцю праведним життям та досягли Царства вічної радості постійним та нестримним духовним вдосконаленням. Собор Всіх святих – це різноманітні долі та різні життєві шляхи, які єдині в найголовнішому: у свідомому слідуванні за Господом, любов до Якого була найголовнішим сенсом їхнього земного життя, від якого вони здобули своє блаженство вже у житті вічному, куди покликані прямувати всі ті, котрі у належний час зодягнулися у Христа і на свої струджені плечі взяли Його легке ярмо (пор. Мф. 11, 30).

     Спаситель у сьогоднішньому Євангельському читанні закликає нас до сповідання Його перед людьми та щирій любові (див. Мф. 10, 32; 37). Християнину належить гідно впроваджувати у своє життя ці дві спасительні чесноти, поєднуючи їх в єдине ціле, оскільки як неможливо йти за Господом шляхом сповідання без любові до Нього, так неможливо і правдиво любити Творця, якщо не маєш непримушеного бажання крокувати за Ним, несучи власний хрест (пор. Мф. 10, 38). Подібне хрестоношення є однією із важливих заповідей, що залишив нам Господь, але заповідь ця не вимагає від нас чогось аж занадто надприродного, оскільки Євангеліє, як зауважує видатний тлумач Святого Письма блаженний Ієронім Стридонський, заповідає нам лише те, що нам дійсно під силу.

     Ми можемо прямувати за Христом, можемо примножувати в цьому світі добрі справи, можемо проповідувати любов Спасителя та ділитися нею із оточуючими, можемо докладати зусилля для здобуття Царства Небесного і досконалості… Втім, чого точно не має могти християнин – це надавати гріху владу над своєї душею, всіляко нехтуючи боротьбою із ним і даючи йому змогу забруднювати душевну чистоту нечистотами пристрастей та спокус. І святі навчають нас такій важливій справі, адже вони також у належний для них період історії перебували на цій землі, проте чималими працями змогли перейти в реальність нескінченного буття, де панує вічна любов Безначального Бога.

     Преподобний Ісаак Ніневійський говорить: «Дивовижна любов Божа до людини пізнається, коли вона буває в безнадійних обставинах – тут Бог виявляє Свою силу в її спасінні. Бо ніколи людина не пізнає сили Божої у спокої та свободі. І ніде Бог так відчутно не виявляв могутності Своєї, як у краю безмовності і в пустелі, у місцях, вільних від зборів та поголосу, властивого проживанню серед людей». Ці слова неабияк влучно можна віднести до слів із Послання апостола Павла до євреїв, які ми сьогодні чуємо за Божественною літургією (див. Євр. 11, 33-38). Вони ж і дають нам розуміння того, що будь-які життєві негаразди і проблеми не мають своєї сили тоді, коли Бог перебуває разом із людиною, для якої Він завжди має значно ліпшу заготовку для здобуття досконалості (див. Євр. 11, 39-40).

     Усвідомлюючи цю важливу істину, наше життя завжди має бути скероване у бік Господньої милості та любові. Саме наповнення свого буття Божественними подібними доброчесностями повинно стати для нас тієї працею, що буде освячувати душу та наближати її до вічності, позаяк людина тільки тоді може здобути вічність, коли наближатиметься до її джерела – Вічного Бога; тоді стане правдивими сосудом істинної любові, коли не буде відвертатися від променів Досконалої Любові; тоді дійсно почне здобувати праведну святість, як почне дослуха́тися до солодкого голосу Милосердного Господа, Котрий упродовж вже не просто сотень, а навіть тисяч, років звертається до Свого творіння із закликом: «Освячуйтеся і будьте святими, бо Святий Я – Бог Ваш!» (див. Лев. 11, 44; 19, 2; 20:7; 1Пет. 1, 16).

     Вже тільки цей Господній заклик має бути для нас доволі актуальною причиною для того, аби ми направляли своє життя на стежини праведності, якими досягається Царство Боже – вінець віри і буття любові. Власне кажучи, християнство і звертається до людини вустами цих двох неймовірних чеснот, за якими мають здобуватися вже наступні, що допомагають вибудовувати євангельську досконалість і досягати райського блаженства не тлінними розвагами, а щиросердечним смиренням, лагідністю та жертовністю заради Того, Хто дав нам приклад Найбільшої і Найголовнішої Жертви, через яку людство і отримало спасіння та можливість повернення до втраченого раю.

     Преподобний Паїсій Святогорець одного разу звернув увагу на те, що Господь «дав нам розум, щоб ми старанно направляли його до головного – до того, як досягти мети свого призначення, – Бога, істинної райської країни». Таке мудре зауваження афонського подвижника має спонукати нас до творення добрих справ, до застосування своїх здібностей на благо і подальших роздумів про те, якими новими вчинками ми можемо допомогти ближньому і через них прославити Господа, Котрий очікує кожного із нас поруч Себе в Обителях вічного блаженства, які дійсно є нашим призначенням, оскільки були створені на початку буття світу для всіх тих благословенних душ, котрі щирим серцем возлюбили Люблячого нас Бога (пор. Мф. 25, 34).

     Сьогодні ж торжество тих, хто возлюбив «Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всією думкою своєю, і ближнього свого, як самого себе» (Лк. 10, 27). Сьогодні наші молитви направлені до Небесного Єрусалима, звідки Сонце Правди Христос просвічує кожну людину, що приходить до земного світу (пор. Ін. 1, 9) задля майбутнього оселення у вічності. В цьому і полягає сенс життя християнина – це сенс існування разом із Богом, у Якого безліч благ для будь-якої людини, що прагне бути разом із Ним. Не завжди ми спроможні ці блага побачити або ж взагалі – іноді нам здається, що Господь нібито нічого для нас не приготував. Але це не так! Приклади багатьох святих являють нам те, що всі земні випробування – це ніщо у порівнянні із тим Царством Його неймовірної любові, яка спонукала Бога стати людиною, аби саму людину піднести до Небесної висоти, здобути яку бажаю всім нам, улюблені у Христі брати і сестри, за молитвами всіх святих і Богородиці!

Сьогодні, улюблені у Христі брати і сестри, в понеділок після П’ятидесятниці, ми звершуємо особливе богослужіння, яке присвячене Третій Іпостасі Святої Тройці – Пресвятому Духу Утішителю, Котрий всюди перебуває і все наповнює, подаючи людині Свої благі скарби та приводячи души вірних до спасіння. Для православного християнина сьогоднішнє свято є нагадуванням про те, що в Тройці славимий Господь ніколи не залишається осторонь віруючої людини зокрема і всього творіння в цілому, оскільки вже на найпершому етапі творення світу Бог являв Себе у Трьох Лицях, і донині так само перебуває поруч з кожним, хто щирою душею схиляється перед Божественною величчю та тією премудрістю, через яку все було створено (пор. Пс. 103, 24).

За цією ж премудрістю була створена і сама людина – образ і подоба Божа (Бут. 1, 26), яка була покликана жити в Раю поруч з Богом, пануючи над раніше створеним світом. Жодне з творінь не удостоїлось такої честі, як людина, задля якої навіть після гріхопадіння Небесний Отець не пожалкував Улюбленого Сина (пор. Ін. 3, 16), Котрий у свій час втілився на землі, проповідував між людьми, подав найбільше Таїнство світу – Євхаристію, був зраджений та мучимий і розп’ятий за наші гріхи (пор. Іс. 53, 5), але воскрес третього дня і перед Своїм Божественним Вознесінням на лоно Отця пообіцяв нам Утішителя (пор. Ін. 14, 16; Діян. 1, 8), Котрий зійшов на апостолів (пор. Діян. 2, 3-4) і в благодаті Якого Свята Церква вибудовує своє життя. 

Будувати своє життя у Дусі Святому потрібно з відповідними відчуттями, належними вчинками і діями, оскільки там, де Святий Дух – там дійсно благодать, а також молитовна тиша, християнський мир і небесний спокій. Тільки в таких умовах людина здатна здобути духовні дари, не забуваючи і про те, що, як говорить преподобний Григорій Синаїт, «дар [Святого Духа] відкривається через виконання заповідей за допомогою великої та довготривалої праці». Таким чином, знову ми повертаємось до гарно відомих заповідей і праці, без якої неможливий життєвий шлях християнина, тому що християнин – це найщасливіша людина у світі, бо перебуває разом з Безсмертним Богом, однак, в той же час, християнином також є і той, хто заради свого Господа готовий трудитися.

Духовна праця преображає людину і робить її здатною до здобуття правдивого благочестя. Це все є логічним продовженням такої праці, позаяк, перебуваючи у трудах заради Бога, справжній християнин починає мимовільно бажати і користі для своїх ближніх, бажає допомагати їм та сприяти їхнім добрим починанням. Варто згадати славнозвісних святих, котрі, окрилившись благодаттю Святого Духа, вже не могли зупинятися у своїх добродійностях, щоразу все більше і більше несучи добро до своїх ближніх, щоб такими вчинками знову і знову прославляти Небесного Отця, абсолютно не шукаючи власної вигоди.

Тому, дивлячись на приклади святих, ми і можемо споглядати на необхідний вектор наших благих справ. Втім, можна також згадати і слова архієпископа Сіракузького Аверкія (Таушева), котрий свого часу говорив: «Будь-яка добра справа, заради Христа, є засобом для здобуття Святого Духа Божого. Але найбільше дає нам у цьому відношенні молитва, бо вона … завжди в руках наших». Дійсно, коли людина бажає звершувати справи заради Бога, то неодмінно має прагнути і до єднання з Ним, а молитва для цього найближчий наш помічник. Щодня перед нами відкриваються нові можливості звернутися до Господа, щоб прославити Його, подякувати Йому чи навіть попрохати. Все життя християнина має бути огорнуте молитвою, адже якщо ми прямуємо до Обителей вічного блаженства, де царю Вічний Господь, то доволі дивним буде видаватися уникнення спілкування з Тим, до Кого ми прагнемо.

Переважний період богослужбового року ми починаємо наші молитви саме із звертання до Святого Духа: у церковній спільній молитві, у молитві домашній чи приватній ми звертаємось саме до Небесного Царя Утішителя, як звертаємось до Нього і перед початком благої справи. Це вже має нагадувати нам про те, що наше починання – молитовне чи побутове – звершується не просто так, але разом з Богом, отже, і те, про що ми молимося чи що звершуємо, має бути в Його славу і для користі нашої безсмертної душі. Це саме той важливий аспект, про який слід пам’ятати і протягом всього нашого християнського життя: своїми вчинками, словами і навіть думками ми покликані свідчити про нашого Досконалого Творця, всіляко стараючись виправляти власні недосконалості.

В сьогоднішній день, коли ми з особливим трепетом прославляємо Святого Духа, будемо, дорогі брати і сестри, нагадувати собі про всі ті великі милості, велику благодать та милість, які являв Господь вірним Своїм від початку буття світу. Ніколи не забуваймо про те, що ми в цьому світі не самотні і ніколи самотніми не були: у Старому Завіті Господь звертався до людини і вказував шлях до життя через перебування у спільності з Богом Істинним; в Новому Завіті Христос прийшов на землю, що піднести людину до небесного блаженства, давши Своє спасительне Євангеліє, до животворних потоків якого може долучитися кожен з нас; і вже після Христового Вознесіння на Небо ми також перебуваємо з Богом – з Тим Богом, до Якого преподобний Силуан Афонський виголошував: «О, Душе Святий, любий Ти душі. Описати Тебе неможливо, але душа знає Твоє пришестя, і Ти даєш мир розуму та насолоду серцю». Амінь!

Милістю Божою, дорогі брати і сестри, сьогодні ми прославляємо величне торжество новозавітної П’ятидесятниці, коли Святий Дух зійшов на апостолів і вони стали спроможні нести Євангельську проповідь усьому світові й усім народам. Відтепер кожна людина здатна увійти до милості Небесного Отця, сподобитися дарунку любові Божественного Сина і долучитися благодаті Пресвятого і Животворчого Духа; віднині віруючому народу подана можливість увійти до реальності П’ятидесятниці, в якій відсутні етнічні диференціації, а найважливішим фактором є саме приналежність до Істинного Бога, до Його Святої Церкви та життя у цій Церкві, згідно з тими Божественними законами, які для нас залишив втілений Син Божий, слідування за Яким гарантує людині здобуття світла вічного (пор. Ін. 8, 12).

«Я Світло для світу» (Ін. 8, 12), – це ми чуємо від Спасителя Христа в сьогоднішньому Євангельському читанні. Святитель Кирило Олександрійський звертає увагу на те, що Господь не говорить, що є світлом лише для ізраїльтян, але для всього світу. І це дуже важливе зауваження, адже й справді старозавітна епоха завершилася і тепер богообраним народом є кожен, хто гідно перебуває поруч з Богом та сповіщає Його досконалості, хто перебуває саме у світлі, хто віднині стає царським священством і свою обраність поділяє разом з іншими достойними послідовниками Господніми (пор. 1Пет. 2, 9), позаяк бути з Богом – це про реальність спільності, а не про трагедію самотності.

Ми живемо в Церкві Христовій, що була заснована нашим Господом Ісусом та у всі віки керується Духом Святим через божественних апостолів, богомудрих пастирів і вчителів Церкви. Церква Христова – це живий організм, де нічого не повинно відбуватися без волі Божої і свідчення цьому сьогоднішня подія, коли апостоли перебували однодушно разом (пор. Діян. 2, 1) не тому, що їм просто так самим забажалося, але тому, що вони виконували веління свого Люблячого Учителя (пор. Діян. 1, 4-5).

Всі ми також, як свого часу апостоли, маємо дослу́хатися до заповіданого Сином Божим – до успадкування Царства через покаяння (пор. Мф. 4, 17) і докладання необхідних зусиль (пор. Мф. 11, 12); до здобуття блаженства доволі некомфортними для земного буття шляхами, проте заради однозначно безцінної і великої небесної нагороди (пор. Мф. 5, 3-12; Лк. 6, 20-23); до примноження у цьому світі любові, навіть якщо у відповідь ми отримуємо ненависть (пор. Ін. 15, 12; 17-18), і несення цьому світові світла (пор. Мф. 5, 14) та заохочення ближніх до славослів’я Небесного Отця своїми добрими справами (пор. Мф. 5, 16).

В такому провадженні свого життя всі ми складаємо одне церковне тіло, Главою якого є Сам Господь і Спаситель Христос (пор. Кол. 1, 18; Еф. 1, 22), адже без Нього неможливе буття Святої Церкви. Ось тому преподобний Єфрем Сирін і виголошує: «Блаженна ти, Церкво вірних, бо Цар царів утвердив у Тобі Свою оселю. Твої основи ніколи не захитаються, бо Господь – Твій страж, і ворота пекла не здолають Тебе, і хижі вовки не можуть розтрощити або послабити міцності Твоєї». Блаженна Церква і блаженні ті, хто торує разом з Нею свою земну стежину до Небесного Царства, долаючи разом з Нею підступи диявола, напади спокус і пристрастей, очікуючи наприкінці свого тимчасового шляху зустрічі зі своїм Предвічним Главою.

Нерідко свято П’ятидесятниці ми називаємо також днем народження Церкви, адже саме цього дня людина остаточно поєдналася з Богом через Святого Духа. У пересічному житті на дні народження говорять гарні слова, підносять подарунки. Втім, а що ми, земні люди, можемо принести в дарунок Церкві Господній? Такими дарунками мають бути наші благочестиві справи, наше виконання Євангелія, наша вірність Богові, а гарні слова можуть бути замінені нелицемірним сповіданням Істинного Господа, що в Тройці прославляється, і належне ставлення до рідних, близьких і будь-якої іншої людини, що може зустрітися нам на шляху нашої земної мандрівки.

Благочестя та істинне сповідання мають бути природніми компонентами нашого щоденного земного буття, адже християнство проявляється не у випадкових сплесках праведності, а у регулярному свідченні світові про свою віру відповідними справами. Якщо ми християни, то й покликані свідчити про своє пам’ятання про П’ятидесятницю, усвідомлюючи, що всі християни, незважаючи на географію проживання чи лінгвістичну характеристику, є абсолютно рівними перед Богом у Його Святій Церкві і єдиним, що може цю рівність в нас похитнути є гріх, якого слід оберігатися, а при його входженні до нашого духовного організму – виліковуватися від нього цілющим покаянням.

«Як же кожен з нас чує … про великі справи Божі?» (Діян. 2, 8; 11), – дивувалися дві тисячі років єрусалимські жителі та паломники, почувши від апостолів проповідь на звичних для них мовах. А ми сьогодні, також зібравшись на спільну молитву перед Богом, може поставити собі інше питання: Як же, почувши вже стільки свідчень про великі справи Божі, можемо ухилятися від спільності з Ним і провадження свого життя таким чином, який не може бути відповідним життю християнина? Втім, нехай відповідь кожного з нас залишиться між нами та Богом, але її свідчення буде видно в наших справах: справах, що будуть чинитися в тихому смиренні, але користь від них буде лунати аж до Престолу Царя Слави; справах, які будуть справді церковними справами, а вони, як навчав преподобний Паїсій Святогорець, неможливі без відмови від егоїзму та дієвої любові до ближнього. Хай же Дух Святий, що цього дня зійшов на однодушно зібраних апостолів, допоможе і кожному з нас зберігати однодушну єдність у Бозі, що в Трьох Лицях прославляється! Амінь!

Цього недільного дня, дорогі брати і сестри, ми зібралися для прославлення Воскреслого Христа Спасителя, Котрий вознісся від землі на небо і Якому через усе своє життя були вірними ті, хто нині звеличується вустами Матері-Церкви – святі отці Першого Вселенського Собору. Ми добре знаємо колосальний внесок цих отців в богослов’я Православної Церкви, адже саме вони стали тими, хто уклав першу частину Символу віри – нашого догмату, яким ми сповідуємо Істинного Бога та ті справи, що звершив Христос задля нашого спасіння. Тому сьогодні наша радість і в тому, що, завдяки зусиллям нікейських архіпастирів, ми перебуваємо у святій огорожі істинної віри Христової.

Істинність перебуває там, де перебуває Господь, оскільки без Нього втрачається будь-який, навіть найменший, сенс у тлумаченнях нашої віри. Святитель Миколай Сербський так говорить з цього приводу: «Незнання походить від гордості, коли людина вважає, що може своїм розумом та його зусиллями охопити, або знайти, або зрозуміти істину Божественного Одкровення. Плата за таку спробу – незнання. Тільки один Бог може відкрити і показати істину, адже Бог – це Істина». Так, саме гордість є тією гріховною хворобою, що породжує брехню і невірне вчення про Господа, оскільки, якщо ми згадаємо, то найпершим горделивцем був диявол, який повстав проти Бога і лукавим шляхом схилив до себе деяких ангелів, а з часом – спокусив і прабатьків у благословенному Раю.

Ми віруємо в Істинного Бога – тільки це є шлях до життя, яке починається в тимчасовому просторі і не завершується у безкінечній вічності. Святі отці Першого Вселенського Собору та всіх подальших усвідомлювали це, а тому непохитно відстоювали правильність богословських догматів, приймаючи сторону Бога і рішуче відмовляючись опинитися на боці неправди та єретичних поглядів. І всі рішення, які донині живуть в Церкві – це не рішення лише однієї конкретної людини, але кропітка праця і нелицемірні дискусії в дусі соборності, яка є одним з найважливіших якостей Святої Церкви поруч зі святістю, єдністю та апостоличністю.

Отці Вселенських Соборів крізь століття свідчать нам про всі ці якості. Упродовж двох тисячоліть Христова Церква живе у соборному дусі, оскільки жодна Помісна Церква не приймає тих чи інших надважливих рішень, не порадившись з іншими. Ми перебуваємо у Церкві Святій і долучаємося до цієї святості через Таїнства, найголовнішим з яких є, звісно, Таїнство Божественної Євхаристії – Таїнство, що звершується виключно в Істинній та Святій Церкві, Яка перебуває у єдності, що була згадана у Первосвященницькій молитві Самого Господа Ісуса Христа (пор. Ін. 17, 21), Котрий перед Своїм Вознесінням залишив Церкву на піклування Своїх учнів – апостолів, а ті, в свою чергу, вже своїм наступникам – архіпастирям, одними із яких були і ті, кого ми сьогодні урочисто згадуємо та шануємо.

Соборні учасники навчають нас важливому аспекту буття в земному житті – жодні земні обставини не повинні отримувати владу над нашою безсмертною душею. Все в цьому житті минає, проходить і зникає, якщо не має в своєму фундаменті уповання на Бога та існування разом з Ним у Його Святій Церкві. Святитель Іоанн Златоуст говорить про свій власний досвід: «Церквою я називаю не лише місце, а й звичаї, не стіни Церкви, а закони Церкви. Коли ти шукаєш притулку в Церкві, то шукай його не в стінах, а в душі, бо Церква – не стіна і покрівля, а віра і життя». Кожен християнин повинен навчитися чесно поглянути на себе з позиції віри та життя, згідно з Євангелієм, аби відповісти собі, чи справді це життя відповідає тому високому імені, який ми носимо на собі.

Віра і життя мають бути нашими дієвими проявами своєї приналежності до Істинного Господа. Віра має засвідчуватися справами, на яких вибудовується життя людини, яка не має тут постійного міста, але шукає майбутнього (Євр. 13, 14) міста на небі, де сяє Божа слава, де панує Його безмежна і невимовна любов, де прославляється Його віковічна правда. Ось що ми маємо взяти від соборних отців – взяти ось таку непохитну твердість у питаннях, відносно яких мають бути відсутні будь-які лукаві дискусії, позаяк такі обговорення не мають нічого спільного з Істинним Богом, Котрий віддав Себе за нас, а тепер ми віддаємо Йому себе і все життя наше, як про це ми і молимося за кожним богослужінням.

Богослов’я та відданість істині проходять лейтмотивом сьогоднішнього торжества, коли ми згадуємо славнозвісних отців Першого Вселенського Собору. Ми з молитвою звертаємось до їхнього заступництва перед Богом, прохаємо їхньої допомоги у слідуванні за істиною та щирому перебуванні в ній, звертаємось до них також з подякою, що свого часу вони знайшли в собі сили та рішучість відстояти Христову правду, яка у всі віки єдина і непохитна. Нехай ця непохитність, ця вірність істині і нелицемірне слідування за Христом, дорогі брати і сестри, молитвами святих отців Першого Вселенського Собору, завжди будуть присутні і в нашому житті. Амінь!